Це пречудовий взірець аналізу, його разючої операційности, якщо подолати цілісний, субстанційний, непрозорий погляд на об'єкт ("наприпочатку я бачив тільки бугая"), подолати анатомічну візію тіла як цілісної споруди, котру можна чикрижити, як бог на душу покладе, споруди, зовнішній вигляд котрої поєднує в собі кістки, м'ясо і внутрішні орґани, — з такою цілісністю працює звичайний різник, що ріже з усієї сили, насправді ж потрібно сягнути до зчеплень порожнечі, структури порожнечі, в якій тіло набуває своєї зчеплености ("я чикрижу тільки в проміжках..."). Ніж різника із байки Чжуан-Цзи — це не повнота, що проходить крізь повноту, це сама порожнеча ("в лезі ножа немає товщини"), що зчіплюється з порожнечею ("дуже легко..., тому що він ріже порожні місця"). Цей ніж, котрим орудує аналітичний розум, працює не з простором, заповненим тушою бугая, не з простором, що сприймається відчуттями й зором, а з внутрішньою лоґічною орґанізацією ритмів та інтервалів. І якщо він так довго не зуживається, то це тому що ніколи не атакує масу кісток і плоті, себто субстанцію, котру слід подолати, — адже він становить собою чисту відмінність і працює теж із відмінностями, себто розчленовує тіло, й це суто практична операція, однак видно, що вона базується на певній символічній економіці, що відповідає не "об'єктивному" пізнанню, не силовому відношенню, а структурі обміну: ніж і тіло обмінюються, ніж артикулює неповноту тіла і цим деконструює його за його ж таки ритмом.
Цей ніж становить собою і леклерівську літеру, що здійснює ероґенний поділ якоїсь місцини в тілі згідно з лоґікою бажання. Тут спостерігається "непідвладна зуживанню" наявність символічного запису, коли літера скрайньою витонченістю свого накреслення розтинає анатомічне тіло й орудує в його артикульованій порожнечі — тоді як повний дискурс, тобто дискурс кепського різника, всього лиш чикрижить матеріяльну, анатомічну очевидність.
Це тисячолітній родич ліхтенберґового(*) ножа, що своїм парадоксом (ніж без клинка, якому бракує колодки) утворює замість повного фалоса і його фантас(зма)тичної очевидности символічну конфіґурацію відсутнього фалоса — цей ніж ріже не в тілі: він розв'язує його, він уважно і мрійливо циркулює в ньому (це плинна уважність: "тамую подих, пильную і намагаюся не поспішати"), він анаґраматично проґресує, себто рухається не від елемента до елемента, не від орґану до орґану, як рухаються слова по лінії функційного синтаксису — так чинить лише кепський різник і лінґвіст-сиґніфікатор. Тут лезо смислу має інший характер: воно не звертає уваги на очевидне тіло й пантрує за іншим тілом, позатілесним, — так само, як анаґрама, що діє за моделлю розпорошення й розрішання якогось терміну, якогось засадничого корпусу, таємниця котрого полягає в іншій артикуляції, в артикуляції, що перебігає під дискурсом і позначає собою дещо, — ім'я, формулу, чия відсутність невідступно переслідує текст. Це і є ота формула тіла, що кидає виклик анатомічному тілу, формула, котру описує і розрішає ніж різника. З певністю можна сказати, що символічна ефективність знака в первісних суспільствах далека від "маґії", вона пов'язана з витонченою роботою анаґраматичного розрішання. Те саме відбувається і з архітектурою ероґенного тіла, що становить собою анаґраматичну артикуляцію якоїсь "загубленої й ніколи неіснуючої" формули, котра методом диз'юнктного синтезу відтворюється лезом бажання, формули, котра вимальовується, але не вимовляється: та й саме бажання — це розрішання позначника в орфічному розпиленні тіла, в анаґраматичному розпорошенні поеми за музичними ритмами, що відлунюють в унісон із ритмами різницького ножа Чжуан-Цзи.
====
*Протилежність лезові Оккама, що каструє і накреслює пряму лінію абстракції й раціональности.
====
У
ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ І СМЕРТЬ
ЕКСТРАДИЦІЯ МЕРТВИХ
Відтоді, як дикуни прозивали "людьми" тільки членів свого племени, дефініція "Людського" значно розширилася — нині воно зробилося універсальним концептом. Власне, це й називається культурою. Сьогодні всі люди вважаються людьми. Хоча насправді ця універсальність грунтується на тавтолоґії й подвоєнні: саме в них "Людське" набуває потуги морального закону і принципу виключення. Адже "Людське" від початку передбачає і свого структурного двійника — Нелюдське. В цьому воно, власне, й полягає, тож поступ Людства і Культури становить собою не що інше, як ланцюг послідовних дискримінацій, котрі розглядають "Інших" як не-людей, а отже, як таких, що не існують. Для дикунів, що прозивали себе "людьми", інші були просто чимсь інакшим. Зате для нас, котрі живуть під знаком "Людського" як універсального концепту, інші просто ніщо. В першому випадку бути "людиною" — це виклик, так само як бути джентельменом: така відмінність переживається не просто як вища якість, а як те, що завойовано в боротьбі, цей статус виступає підставою не лише для для обміну з іншими істотами, — богами, предками, чужинцями, звірами, природою, — але й потребує, щоб його постійно ставили на кін, прославляли й боронили. Що ж до нас, то ми задовольняємося тим, що підносимо до ступеня універсального поняття абстрактну родову цінність, яка грунтується на еквівалентності видових істот і на вилученні всіх інших. У певному сенсі, з поступом культури дефініція Людського невблаганно звужується: кожен "об'єктивний" відтинок проґресу на шляху до універсальности відповідав ще дужчій дискримінації, а значить, можна передбачити, що надійде пора остаточної універсалізації Людини, коли від цього поняття відлучать усіх людей, — і тільки чистий концепт буде сяяти у порожнечі мов сонце.
Расизм становить собою новітнє явище. Культури або раси й раніше іґнорували чи знищували одна одну, однак усе це чинилося під знаком універсального Розуму. Не існувало критеріїв Людини й відокремлення Не-Людей, були тільки відмінності, котрі могли провадити одна проти одної смертельну боротьбу. І тільки наш, недиференційований концепт Людини породив дискримінацію. Варто прочитати написану в ХУІ сторіччі книгу Жана де Лері "Історія мандрів у землі Бразилійські", аби переконатися, що за тої пори, коли Ідея Людини ще не тяжіла у всій своїй метафізичній чистоті над західною культурою, расизму не було: цей дворянин із Женеви, пуританин і реформат, котрий спілкувався із бразильськими людоїдами, не був расистом. Відтоді ми стали расистами, адже наше суспільство зазнало великого проґресу. Й не тільки по відношенню до індійців чи канібалів, — поглиблюючи свою раціональність, наша культура послідовно виштовхнула в не-людську площину мертву природу, звірів, нижчі раси (*), а відтак ця злоякісна виразка Нелюдського охопила навіть саме оце суспільство, що намагалося визначити себе як абсолютну, вищу цінність. Мішель Фуко проаналізував вилучення божевільних на зорі новітнього суспільства, однак ми знаємо, що одночасно з розитком Розуму відбувалося вилучення дітей, що внаслідок свого ідеалізованого статусу дитинства вони поступово відокремлювалися в ґетто інфантильного світу, в безправність невинности. Тепер не-людьми стали й люди похилого віку, їх відкинули на периферію нормальности. Так само й інші "катеґорії", що, власне, й зробилися "катеґоріями" лише внаслідок поступових сеґреґацій, котрі позначають собою поступ культури. Біднота, неповноцінні особи, люди з низьким коєфіцієнтом інтелекту, збоченці, транссексуали, інтелектуали, жінки — це справжнісінький епос терору, епос відкремлення на основі дедалі більш расистської дефініції "нормальної людини". Квінтесенція нормальности: врешті-решт усі "катеґорії" зазнають вилучення, сеґрегації й прокляття — й це станеться в універсальному суспільстві, де нормальне й універсальне нарешті зіллються докупи під знаком людського (**).