Тіло, що перебуває під знаком Ероса, становить собою більш розвинену фазу політичної економії. Зникнення символічного обміну тут має такий же радикальний характер, як і відчуження людської праці в класичній системі політичної економії. І якщо Маркс описав історичну фазу, в якій відчуження робочої сили й лоґіки товару безпосередньо випливало із уречевлення свідомостей, то можна зробити висновок, що сьогодні вписування тіла (і взагалі всіх площин символічного) в лоґіку знака безпосередньо дублюється уречевленням підсвідомого.
Замість розколюватися бажанням, голизна виконує ролю еквівалента й інсценізації бажання. Замість розколюватися статтю, тіло відіграє ролю позначника й еквівалента статі. Замість того, щоб розколюватися амбівалентністю, сексуальність внаслідок структурних махинацій із "чоловічим" та"жіночим" відіграє ролю еквівалента цієї амбівалентности! Сексуальне диполе відіграє ролю сценарю відмінностей. Структурно роздвоївшись на пару елементів, лібідо відіграє ролю урізаного еквівалента потягу до смерти. Отак повсюдно голизна, тіло, стать, підсвідоме і т.п., замість того, щоб відкрити шлях до глибинних відмінностей, утворюють між собою тісний ланцюг як репрезентативні еквіваленти одне одного, метонімізуються і поступово, елемент за елементом, визначають дискурсивну лоґіку сексуальности, дискурс статі як цінности. Це та ж таки операція, що й у метафізиці, де суб'єкт як ідеальний референт утворюється з одної лише циркуляції, з безнастанного метонімічного обміну термінів свідомости, волі, уявлення тощо.
БАЙКА
"Ох, чому ж так вийшло, що існує дві статі?
А що тобі не до вподоби? Ти хтів би, щоб їх було дванадцять чи, може, й одна"?
(Сучасний роман)
Цей проміжок можна збільшити: чому б не бути нульовій чи нескінченній кількості статей? Було б абсурдом ставити тут питання про "кількість" (тоді як цілком лоґічним видається запитання, чому на кожній руці не по шість пальців). Питання це абсурдне, позаяк статевий поділ становить собою межу, що проходить через кожного суб'єкта, й тому неймовірними є не лише "одна" чи "кількоро", а навіть і "дві" статі, адже "два" — це вже число (і саме число два відіграє головну ролю в абсурдності цього діялоґу). А стать у своєму радикальному сенсі не може переходити до стадії цілих чисел чи набувати статусу числення: адже стать є відмінністю, і дві "сторони" відмінности, не будучи елементами, не муть ні додаватися, ні бути складниками серії. Вони можуть лише враховуватися як одиниці.
Зате цей діялоґ виглядає цілком лоґічно в межах нав'язаної двостатевої моделі (Чоловіче/Жіноче), оскільки стать тут від початку мислиться як два елементи структурної опозиції. Можливість сягнути скрайнього абсурду в серійному переліку статей, себто розглядати стать як нагромадження, лежить у самій двостатевій структурі, причому з того моменту, коли чоловіче й жіноче мисляться як цілі елементи.
Таким чином амбівалентність статі істотно обмежується бівалентністю (двох полюсів і статевих ролей). Сьогодні, коли ця бівалентність зазнає змін внаслідок "сексуальної революції", що нібито усуває відмінності поміж чоловічим і жіночим, амбівалентність сексу надвичайно обмежуться двозначністю унісексу.
Проти сексуалістської метафори.
Сьогодні у світлі фройдизму всі вміють дуже добре, — і, як на мене, то аж надто добре, — за будь-якою соціяльною, етнічною, політичною практикою вбачати сублімацію і вторинну раціоналізацію підсвідомих процесів. Вже стало культурним стереотипом розшифровувати всі дискурси в термінах витіснення й фантазматичної детермінованости.
Однак річ у тому, що все це це більше, ніж терміни, а підсвідоме тут не більше, як мова референції. Такої ж фантазматичности набуває і сексуальний дискурс, коли стать із критичного обмеження моральної та суспільної містифікації й сама обертається в спосіб раціоналізації проблеми, що пов'язується із цілковитим символічним руйнуванням суспільних зв'язків, — питання, котре сексуалістський дискурс силкується вписати у рятівну площину коду. Сьогодні у "Франс-Діманш" спокійнісінько можна прочитати, що фриґідність багатьох жінок походить від надто сильної фіксації на батькові й що вони завдають собі за це покари, відмовляючись від статевої втіхи: ця психоаналітична "істина" віднині становить частину культури і соціяльної раціоналізації (ва внаслідок цього психоаналітичне зцілення заходить у глухий кут).
Сексуальна чи психоаналітична інтерпретація аж ніяк не відзначається якоюсь особливою привілейованістю. Вона теж може стати фантазмом як істина в остатній інстанції, — а отже, відразу ж і як революційний мотив. Те, що відбувається сьогодні, — поєднання революції й фантазму, що відзначається такою ж уявністю, такою ж спотвореністю, як і буржуазне "перехоплення" психоаналізу, — пов'язане зі вписуванням статі й підсвідомого як детермінанти, себто зі зведенням цих обох явищ до раціоналістичної казуальности.
Де існує раціоналізація задля якої б там не було інстанції, там існує містифікація. Це відбувається тоді, коли сексуальне сублімується й раціоналізується в політичному, соціяльному і моральному, — й тоді, коли символічне цензурується й сублімується в панівному сексуальному дискурсі.
ЧЖУАН-ЦЗИ ПРО РІЗНИКА
"Послухай-но, — спитався принц Вен-хуей, — як це ти сягнув такого мистецтва в своєму ремеслі"?
Різник відклав набік свого ножа й мовив: "Я люблю Дао і таким чином вдосконалюю своє мистецтво. Наприпочатку я бачив перед собою тільки бугая. Після трьох літ роботи я вже не помічав його. Зараз діє мій розум, а не чуття. Я знаю, із чого від природи складається тіло бугая, й чикрижу тільки в проміжках. Не дай, боже, різати артерії, вени, м'язи, а надто ж здоровезні кістки! Добрий різник зуживає за рік одного ножа, тому що він чикрижить лише м'ясо. Звичайний різник зуживає одного ножа за місяць, позаяк він ріже кістки. Мій ніж слугує мені вже дев'ятнадцять літ. Він розітнув десятки тисяч бугаїв, а його жало видається таким, наче його допіру заточили. Просто в суглобах є проміжки, а в лезі ножа немає товщини. Хто вміє потрапляти тонесеньким жалом у ці проміжки, той дуже легко впорається, тому що він ріже порожні місця. Ось чому я користуюся своїм ножем уже дев'ятнадцять років і його жало таке, ніби його щойно заточили. Щоразу, як мені треба розрізати суглоби, я відзначаю найтяжчі місця, тамую подих, пильную і намагаюся не поспішати. Я легесенько веду жалом, і суглоби розпадаються так легко, мов би додолу падали грудки землі. Я піднімаю свого ножа й розгинаю спину..." (Чжуан-Цзи, ІІІ, Засади гіґієни).