Виклик відзначається смертельною ефективністю. Про це знають чи знали всі суспільства, крім нашого. Наше суспільство саме наново відкриває це для себе. Шляхи альтернативної політики — це шляхи символічної ефективности.
Таким чином і аскет, який приборкує свою плоть, кидає виклик Богові — чи зможе той відповісти йому рівноцінною відплатою. Бог робить усе, щоб нагородити його "сторицею", у вигляді престижу, духовної влади, навіть світового панування. Однак таємна мрія схимника полягає в тому, аби сягнути такого ступеня приборкання плоті, щоб навіть Бог не зміг відповісти на цей виклик, себто оплатити цей борг. Тоді він здолає самого Бога, і сам стане Богом. Ось чому аскет завжди близький до єресі й блюзнірства і як такий засуджується церквою, котра, власне, й існує задля того, щоб убезпечити Бога від отакого символічного діялоґу, від такого смертельного виклику, коли Бог прирікається на смерть, на самопосвяту, щоб відповісти на виклик аскета. Споконвіку роля церкви й полягала в тому, щоб ухилятися від таких катастрофічних зіткнень (адже небезпечні вони передовсім для неї) і витісняти їх добре відрегульованим обміном покут і винагород, системою еквіваленцій поміж Богом і людиною, де вона виступала б як імпресаріо.
Так само і в нашому відношенні до системи влади. Всі інституції, всі соціяльні, економічні, політичні, психолоґічні опосередкування існують задля того, щоб нікому не дати нагоди для цього смертельного, символічного виклику, для цього незворотнього дарунку, що, на зразок абсолютного приборкання плоті аскетом, призводить до подолання влади, якою потужною не була б її інстанція. Треба, щоб ніколи не виникала така можливість прямого символічного зіткнення. Потрібно, щоб усе було предметом торгу. І відціля й бере початок наша глибока туга.
А тому захоплення заручників та інші подібні дії воскрешають в собі щось чарівливе: для системи вони є водночас і немовірно потворним дзеркалом її власного репресивного насильства, і моделлю недоступного для неї символічного насильства, себто єдиного насильства, до котрого вона не може вдатися, — її власної смерти.
ПРАЦЯ І СМЕРТЬ
В інших суспільствах існувало багато ставок — на спорідненість і народження, на душу й тіло, на істину і брехню, на реальність і позірність. Політична економія звела все це до одного — виробництва; однак ця ставка була дуже великою, в ній поєдналися надмірне насильство і несумірні сподівання. Сьогодні цьому покладено край: система звільнила виробництво від всякої реальної ставки. Однак на світ вродилася ще радикальніша істина, і саме цей тріумф системи дає змогу розгледіти цю фундаментальну ставку. Виявляється, що можна здійснити навіть ретроспективний аналіз усієї політичної економії, як такої, що не має нічого спільного з виробництвом. Це таке, наче ставка життя і смерти. Символічна ставка.
Всі ставки символічні. Вони й можуть бути лише символічними. Цей вимір повсюдно вирізняється на тлі структурного закону цінности, неминуче втілений у код.
Робоча сила грунтується на смерті. Людина мусить померти, щоб перетворитися в робочу силу. Оцю свою смерть вона потроху розмінює на заробітну платню. Однак економічне насильство, котрому піддає її капітал через нееквівалентність платні й робочої сили, не можна порівняти з символічним насильством, котрого вона зазнає через саму дефініцію виробничої сили. Шахрайська гра з еквівалентністю цього обміну не йде в жодне порівняння зі знаковою еквівалентністю платні та смерти.
Власне, сама кількісна еквівалентність уже передбачає смерть. Еквівалентність платні й робочої сили передбачає смерть робітника, еквівалентність усіх товарів по відношенню один до одного передбачає символічне знищення речей. Саме смерть робить повсюдно можливим розрахунок еквівалентности та його індиферентне реґулювання. Ця смерть аж ніяк не має насильницького та фізичного характеру, це просто байдуже підмінювання життя і смерти, взаємна нейтралізація життя і смерти в пожиттєвому існуванні, себто у відстроченій смерті.
Праця — це повільна смерть. Назагал це розуміють в сенсі фізичного виснаження. Однак це належить розуміти по-іншому: праця не протистоїть "здійсненню життя" як один із видів смерти (це ідеалістичний погляд на явище), — вона протистоїть як повільна смерть насильницькій смерті. Такою є символічна реальність. Праця як відстрочена смерть протистоїть негайній смерті через жертвоприношення. Всупереч поблажливим чи "революційним" поглядам на кшталт "праця (чи культура) — це протилежність життя", потрібно наполягати на тому, що єдина альтернатива праці полягає не у вільній праці, чи в неробстві, а в жертвоприношенні.
Все це з'ясовує ґенеалоґія раба. Попервах воєнний бранець просто підлягає смерті (і цим йому роблять честь). Потім його починають "щадити"і зберігати (адже conserver [зберігати]=servus [раб]) як здобич і престижне майно: він перетворюється на раба і переходить до розряду хатніх предметів розкоши. Аж тільки згодом його залучають до рабської праці. Однак він іще не "трудящий", адже праця постає лише на стадії кріпака чи відпущеного на волю раба, над котрим нарешті перестала тяжіти гіпотетична загроза смерти; а навіщо його відпустили на волю? а якраз же ж для праці.
Так що повсюдно працю надихає відстрочена смерть. Вона і є відстроченою смертю. Повільна чи нагла, безпосередня чи відстрочена, ритміка смерти є вирішальною: це вона радикально розмежовує два типи орґанізації — економічної й жертовної. Ми безповоротно опинилися у площині першої орґанізації, що закорінена в безнастанному "відстрочуванні" смерти.
Сценарій завжди був незмінний. Той, хто виконує якусь роботу, завжди залишається тим, кого звільнили від смертної кари, тим, кому відмовили в цій честі. І праця передовсім виступає знаком цієї упосліджености, коли особу вважають гідною лише життя. Капітал експлуатує трудящих до смерти? Парадокс у тому, що він відмовляє їм у смерті — й це найгірше, що може він з ними зробити. Лише відстрочуючи їхню смерть, робить він їх своїми рабами і прирікає на нескінченну упослідженість трудового життя.
В такому символічному відношенні байдужою виявляється сама субстанція праці й експлуатації — владар завдячує своєю владою якраз оцьому відстрочуванню смерти. Отож, всупереч усталеним уявленням, не те, що завдає смерти, є владою, — навпаки, владою є те, що дарує життя, і раб не має права його віддати. Владар відбирає чужу смерть і зберігає за собою право ризикувати власним життям. Раб цього позбавлений, адже його приречено на безповоротне, а отже, й неспокутне життя.