Символічний обмін і смерть

Страница 20 из 115

Жан Бодрийяр

Ось чому на його реальне панування зазіхають лише ті вчинки, що скоюються у площині оцієї радикальної недетермінованости і руйнують цю економічну стратеґію переконання.

*

Систему неможливо знищити прямою, діялектичною революцією її економічного чи політичного базису. Все, що створює суперечності, силові відношення, взагалі енерґію, всього лиш вивертає систему навспак і надає їй імпульсу для скривленої кругобіжности, що скидається на кільце Мебіуса. Її ніколи не подолати, керуючись її ж власною лоґікою, себто лоґікою енерґії, розрахунку, розуму і революції, історії і влади, лоґікою всякої доцільности і не-доцільности — на цьому рівні немає за що вхопитися найгіршому насильству, воно завжди обертається саме ж проти себе. В плані реального систему ніколи не перемогти: найгірша помилка всіх наших революційних стратеґів полягає в тому, що вони хотіли покласти край системі в плані реального, — а це не що інше, як їхнє уявне, котре нав'язала їм та ж таки система, що живе й переживає сама себе лише тому, що змушує своїх напасників воювати у площині реальности, яка одвіку є її площиною. Сюди всі кидають свою енерґію, насилля свого уявного, й усе це за неухильною лоґікою системи постійно приносить їй лише зиск. Вона геть нехтує насильством чи контр-насильством, вона живе лише символічним насильством. Не в тому спрощеному сенсі, в якому ця формула зазнала успіху — не у вигляді насильства "через знаки", яким система начебто подвоює чи "маскує" своє матеріяльне насильство. Ні: символічне насильство виводиться з лоґіки символічного (яка не має нічого спільного зі знаком чи енерґією) — з обернення, з безнастанної обернености дарунка-у-відповідь і, навпаки, з набування влади через одностороннє обдаровування(*).

====

*З дарунка, який розуміється в сенсі дарунку-обміну, зробили характерну рису первісних "економік" і водночас альтернативний принцип на противагу закону цінности і політичній економії. Гіршої містифікації й бути не може. Дарунок — це наш міт, ідеалістичний міт, який виступає кореляцією нашого матеріялістичного міту, під цими двома мітами й поховано первісну людину. Первісний символічний процес не знає безкорисности дарунка, він знає лише дарунок-виклик і обернення обмінів. Коли це відношення руйнується, причому відбувається це через односторонню можливість дарувати (що передбачає можливість нагромаджувати і переміщувати цінність в односторонньому порядку), то суто символічне відношення гине і постає влада — надалі вона тільки розгортається в економічному механізмі контракту. Наша операційна фікція, наша метафізика полягає в самісінькій ідеї нагромадження, зростання і примноження під свою відповідальність певного запасу цінности, це приваба нагромадження і капіталу, — але такою ж фікцією можна вважати і думку про те, що можна цілком позбутися цього (через дарунок). Первісні люди знають, що так не буває, що прив'язування цінности до одного із елементів опозиції, самісінька можливість виокремити один сеґмент обміну, одну зі сторін обміну — все це просто немислимі речі, адже нічого не буває без відшкодування зі супротивної сторони, й не в сенсі договору, а в тому смислі, що процес обміну — це неухильне обертання. Всі свої відношення вони будують якраз на оцьому безнастанному поверненні обміну, на амбівалентності й смерті. Тоді як наш устрій грунтується на можливості поділити й автономізувати два різні полюси обміну: звідси випливає або ж еквівалентний обмін (договір), або ж нееквівалентний обмін (дарунок). Але, як бачимо, обидва ці випадки підпорядковані тому ж таки розчленуванню єдиного процесу і принципу автономізації цінности.

====

Отож, слід перемістити все у сферу символічного, де панує закон виклику, обернення, збільшення ставок. Такого, що й на смерть можна відповісти тільки такою ж або ще більшою смертю. Тут не стоїть питання ні про насильство, ні про реальні сили, — йдеться лише про виклик і символічну лоґіку. Якщо панування випливає з того, що система утримує виняткове право на дарунок без дарунка-у-відповідь, — себто дарування праці, на котре незмога відповісти руйнуванням чи жертвопринесенням, хіба що в процесі споживання, котре в системі безвихідного дарування становить собою не що інше, як ще одну спіраль, нову спіраль панування; або ж дарунки масмедій, що на їх передачі немає чим відповісти внаслідок їхньої монополії на код; або ж повсюдні, щохвилинні дарунки соціяльної системи, її інстанцій захисту, страхування, наділяння й піклування, від яких ніде сховатися, — тоді єдине вирішення проблеми полягає в тому, щоб обернути проти системи сам принцип її влади: неможливість відповіди й заперечення. Жбурнути в лице системі такий виклик-дарунок, на який вона зможе відповісти лише своєю власною смертю і руйнуванням. Адже ніщо, в тому числі, й система, не може уникнути символічного обміну, й ця пастка — єдиний шанс для її катастрофи. Вона мов скорпіон, оточений огнем смертельного виклику. Цілком очевидно, що єдиний дарунок, на який вона мусить відповісти, щоб не втратити обличчя, — це дарунок смерти. Нехай же система сама себе уб'є у відповідь на багатократний виклик смерти й самогубства.

Так буває під час захоплення заручників. В символічному плані, себто у плані жертвоприношення, з якого виключаються будь-які міркування про невинність жертв, заручник виступає замісником, alter ego "терориста" — у цьому сенсі, його смерть заміщає собою смерть терориста, крім того, вони можуть зливатися в єдиному акті посвяти. Ставкою в цій грі є смерть без будь-якого торгу, а значить, вона неодмінно призводить до набавляння ціни. Звичайно, й тут силкується розгорнутися система торгу, й самі терористи часто беруть участь у цьому сценарії обміну, котрий грунтується на розрахунку еквівалентности (життя заручників за певний викуп, звільнення чи навіть престиж славетної операції). З цього погляду, загарбання заручників не має в собі геть нічого ориґінального, просто воно створює непроґнозоване і вкрай дочасне відношення сил, яке розв'язується традиційним насильством або переговорами. Це тактична дія. Однак існує у цій грі й інша ставка, й це добре видно було у Гаазі, під час нечуваних десятиденних торгів із терористами: ніхто не знав, за що ж торгуватися, не міг домовитися про терміни чи можливі еквіваленції обміну. Якщо ж їх і щастило сформулювати, то "вимоги терористів" дорівнювали цілковитій відмові од будь-яких торгів. На цьому й побудована гра: фактично це неможливість будь-якого торгу, а значить, перехід на символічний рівень, де геть цілком нехтується подібний розрахунок та обмін (адже система живе торгами, навіть якщо йдеться про рівновагу насильства). На це вторгнення символічного (а це найгірше, що може її спіткати, по суті, "революція" тільки такою й має бути) система не може, не вміє відповісти нічим іншим, як тільки фізичною смертю, себто реальною смертю терористів, — однак це і буде її поразкою, бо якраз оця смерть і виступає їхньою ставкою, адже, вдавшись до таких дій, система сама ж таки наривається на своє насильство, не зумівши по-справжньому відповісти на виклик. Річ у тому, що в системі предметом обліку виступає будь-яка смерть, навіть бійня під час воєнних дій, — тільки не смерть-виклик, не символічна смерть, оскільки вона не має численного еквіваленту — вона відкриває непримиренну гонку набавляння ціни, котрій може покласти край лише смерть у відповідь. Відповіддю на смерть може бути лише смерть. І так воно й відбувається: система приречена у відповідь вчинити самогубство — аж надто очевидним способом це вона й робить у вигляді своєї розгублености і недоумкуватости. Велетенський апарат влади мов би розпливається в цій ситуації — вона нікчемно дрібна, якщо розглядати її у термінах силових відношень, однак ця ж таки її недоладність (себто непомірність) обертається проти нього. Поліція, армія, різного роду інституції й мобілізоване насилля влади — всі вони нічого не можуть вдіяти проти нескінченно мізерної, однак символічної смерти одного чи кількох людей. Адже вона затягує владу в таку площину, де для неї вже немає можливости на відповідь (так відбулося і раптове структурне розрідження влади в 1968 році, й не тому що вона була слабшою, а внаслідок простого символічного переміщення, котрим на практиці орудували студенти). Щоб відповісти на виклик, система може тільки вмерти у процесі обміну, себто розвалитися. У цю мить її загибель є символічною відповіддю, — але від неї вона і здихає.