Фонажі: "Лінійний характер дискурсу таїть у собі багату поліфонію, гармонійний концерт різних повідомлень" (Diogene, n° 51, р. 104). Семантична щільність мови, багатство інформації тощо — поет "вивільняє" все розмаїття смислових можливостей (з боку читача теж спостерігається отака диференційна герменевтика: кожне "прочитання" збагачує текст особистими гармоніками). Увесь цей міт грає на "дикій", доконцептуальній попередності, на незайманості смислу: "Поет відкидає звичний вираз, що властивий концепту, котрий становить собою всього лиш скелет попередніх досвідів, він опиняється віч на віч із неприборканою, незайманою реальністю" — "щоразу слово потрібно творити на основі інтенсивного особистого досвіду, зодягати в плоть скелет речі в собі, для того, щоб надати їй конкретної реальности речі для мене" (ibid., p.97) — незрозуміло, чи роздягати треба концепт, чи одягати його, щоб віднайти цю поетичну незайманість! Так чи так, а йдеться про те, щоб відкрити "таємні відповідності, що існують поміж речами".
Виступаючи попервах у вигляді романтичної теорії "ґенія", сьогодні ця візія парадоксальним чином переосмислюється в термінах теорії інформації. Поліфонічне "багатство" може переосмислюватися в термінах "приросту інформації". На рівні значеника: поезія Петрарки становить величезний капітал інформації про кохання (Умберто Еко). На рівні позначника: певні типи безладу, розриву, заперечення звичного й передбачуваного порядку мови призводять до зростання показника інформативности повідомлення. В поезії утворюється "діялектична напруга" поміж елементами безладу і ладом, на фоні котрого вони виступають. Тоді як найбільш імовірне застосування лінґвістичної системи не дало б нічого, то несподіваність поезії, відносна її малоймовірність визначають максимальність показника інформації. Знову ж таки, поезія і в цьому випадку дає вам більше.
Отак в уявлюваному семіолоґії романтична поліфонія пречудово узгоджується із квантовим аналізом. "Структура поезії найточніше може описуватися й тлумачитися в термінах ряду імовірностей". "Нагромадження фонем певного класу, що перевищує їхню середню частоту, або ж контрастне поєднання двох протилежних класів відіграють в звуковій текстурі вірша, строфи чи поеми ролю "глибинного потоку значення".
"Форма в мові має очевидно ґранулярну структуру і улягає квантовому опису" (Якобсон). З цим можна зблизити й думки Крістевої (Semeiotike, "Poesie et Negativite", p.246): "Слова не є неподільними сутностями, що поєднуються своїм смислом, а поєднаннями атомів позначника, звуковими й писаними, що перелітають зі слова в слово, утворюючи таким чином непередбачувані, несвідомі відношення поміж елементами дискурсу, — й така співвіднесеність елементів позначника утворює знакову інфраструктуру мови". Всі ці формули поєднує ідея про те, що в мові існує стадія "броунівського руху", емульсійна стадія позначника, що гомолоґічна молекулярному стану фізичної матерії, — де смислові "гармоніки" постають само, як і під час розщеплення чи злиття молекул постають нові молекулярні відношення. Все це мислиться як "інфраструктура", "глибинний потік", себто як лоґічно більш рання чи структурно елементарніша стадія дискурсу чи матерії. Сцієнтистська, "матеріялістична" візія дискурсу, де атом і молекула безспосередньо уподібнюються другому членуванню мови. Молекулярна ж стадія уподібнюється стадії поетичній, себто первинній стадії, що передує диференційованим смисловим орґанізаціям. Втім, Крістева не боїться своєї метафори: вона стверджує, що новітня наука так само розкладає тіла на прості елементи, як і лінґвістика (поетика) дезартикулює значення на атоми позначника.
Саме тут, поруч із метафізикою першого членування (метафізикою значеників, пов'язаних із грою значущих одиниць), утворюється те, що можна було б назвати метафізикою другого членування, себто метафізика ефекту знакової інфраструктури, пов'язана з грою розрізняльних одиниць, мінімальних елементів дискурсу, — однак вони знову ж таки розглядаються тут як позитивні валентності (так само, як і атоми та молекули, що мають елементарну валентність), як звукова матеріяльність, котра орґанізовується в термінах рядів та ймовірностей.
Насправді ж поезія не базується ні на автономному членуванні фонематичного рівня, ні на словесному чи синтаксичному членуванні. Друге членування не грає в ній проти першого (*). Поезія є відміною аналітичного розрізнення цих членувань, на котрому базується дискурсивність мови, відміною операційної автономії мови як засобу вираження (і як предмету лінґвістики). Чому ж це фонематичний рівень більш "матеріялістичний", ніж рівень лексичного концепту чи фрази? І фонема, й атом, одколи їх стали розглядати як мінімальні субстанції, зробилися референціями ідеалізму. Зі створенням атомної фізики наука всього лиш поглибила свою позитивістську раціональність. Вона нітрохи не наблизилася до іншого способу бачення, що передбачало б обопільне знищення позицій об'єкта і суб'єкта науки. Може, сьогодні вона й підходить до цієї межі, а заразом і до тотальної теоретичної кризи матеріялізму, однак вона не може стрибнути вище себе: навіть у вищій точці наукової кризи не існує "діялектичного" переходу від науки до того, що лежить потойбіч неї й від чого вона безнадійно відірвана, бо якраз на відмаганні від цього (не діялектичному запереченні, а саме на відмаганні, себто небажанні визнати) вона, власне, і базується. Навіть найсуворіший матеріялізм ніколи не зможе подолати ціннісний принцип раціональности.
*
Аналітики журналу "Тель Кель" заходять ще далі в деконструкції знаку, аж до до цілковитого "вивільнення" позначника. Геть гіпотеку значеника і повідомлення, "полісемії" не існує, множинним є позначник. Ніякої "амбівалентности" повідомлення, одна лиш інтертекстуальність позначника, який продукується і шикується в ланцюг за своєю суто "матеріяльною" лоґікою. Нескінченний текст параґрами, означування становить рівень істинної продуктивности мови, продуктивности, що лежить потойбіч смислової цінности, котра суперечить значенню продуктивного знака.