В усьому цьому "праця" позначника постає щоразу як позитивна самоорґанізація, що паралельна праці значеника, — вони, як вважає Фонажі, то збігаються, то не збігаються, але так чи інакше все це закінчується "глибинним потоком сиґніфікації", й не може бути навіть мови про те, щоб вийти з площини дискурсивного існування. Що ж, інакше й бути не може, якщо поезія розглядається лише як автономізація одної з функційних катеґорій дискурсивного порядку.
Той же ілюзіонізм і в іншій якобсонівській формулі: поетична функція проектує принцип еквівалентности з осі селекції на вісь комбінації. Еквівалентність підноситься до розряду конститутивного принципу всієї послідовности. "В поезії кожен склад ставиться у відношення еквівалентности до всіх інших складів тої ж послідовности; будь-який словесний наголос прирівнюється до будь-якого іншого словесного наголосу; відсутність наголосу так само прирівнюється до відсутности наголосу; довжина (просодійна) прирівнюється до довжини, а короткість до короткости тощо". Звичайно, це членування відрізняється від звичайного синтаксису, однак тут ідеться про певну конструктивну архітектуру, — вважається, що до гри просодії не може вступити щось інше, ніж скандування еквівалентностей. Якобсон задовольняється тим, що замість амбівалентности позначника висуває неоднозначність значеника.
Саме неоднозначність характеризує поезію й відрізняє її від звичайного дискурсу: "Неоднозначність — це внутрішньо присутня, невід'ємна властивість будь-якого повідомлення, що що спрямовується саме на себе, одне слово, це сутнісна особливість поезії". Емпсон: "Маніпулювання з неоднозначністю лежить у самій основі поезії". І знову Якобсон: "Вищість поетичної функції над функцією референтною не знищує референцію [денотацію], а надає їй неоднозначности. Подвійному смислу повідомлення відповідає роздвоєння відправника й отримувача інформації, а, поза тим, роздвоєння референції". Таким чином у поезії "починають грати" всі катеґорії дискурсивної комунікації (цікаво, що грають всі, крім коду, про котрого Якобсон і не згадує; але що ж усе-таки відбувається з кодом? Він теж набуває неоднозначности? Але чи в такому разі не стане це кінцем мови і лінґвістики?) Сама по собі неоднозначність не становить загрози. Вона нічого не міняє в принципі ідентичности й еквівалентности, в принципі смислу як цінности, просто вона робить цінності плинними, а ідентичності дифузними, вона ускладнює правила референтної гри, не усуваючи їх. Так, неоднозначність відправника й отримувача для Якобсона означає всього лиш відрив внутрішнього Я/ТИ в повідомленні од відношення автор/читач: позиції відповідних суб'єктів не втрачаються, вони, в певному сенсі, примножуються — суб'єкти стають рухомими в площині своєї суб'єктної позиції. Таким чином і повідомлення стає рухомим, амбівалентним у площині своєї дефініції, котра окреслює його як повідомлення — всі катеґорії (відправник, отримувач, повідомлення, референт) починають рухатися, починають грати кожна відповідно в площині своєї позиції, однак структурна мережа дискурсу залишається тією ж самою.
Отож, "маніпуляції з неоднозначністю" небагато міняють у формі дискурсу. Якобсон висуває сміливу формулу: "Поезія полягає не просто в додаванні до дискурсу риторичних оздоб — вона передбачає цілковиту переоцінку дискурсу і всіх його складників, якими б вони не були". Таки смілива й неоднозначна формула, позаяк складники мови (відправник/одержувач, повідомлення/код тощо) не перестають існувати у своїй розділеності, вони просто "переоцінюються". Загальна економіка залишається тією ж: це політична економія дискурсу. Ця думка ніколи не сягає до відміни розділених функцій, себто відміни суб'єкта комунікації (а отже, й розрізнення відправник/одержувач), — відміни повідомлення як такого (а отже, й усієї структурної автономії коду). Вся ця робота, що спричиняється до радикальности поетичного акту, спрощується тут до "неоднозначности", до певної плинности лінґвістичних катеґорій. "Дискурс усередині дискурсу", "повідомлення, що спрямовується саме на себе" — все це окреслює всього лиш риторику неоднозначности. А неоднозначний дискурс, той, що зизить сам на себе (зизоокість смислу), як завше, є дискурсом позитивности, дискурсом знака як цінности.
В поезії ж, навпаки, мова звертається сама на себе, щоб знищитися. Вона не "спрямовується" сама на себе, вона роззосереджується по відношенню до самої себе. Вона руйнує ввесь процес лоґічної конструктивности повідомлення, розв'язує всю оту внутрішню дзеркальність, котра робить знак власне знаком, — повним, віддзеркаленим, спрямованим на самого себе і, в цьому сенсі, й направду неоднозначним. Поезія — це втрата цієї дзеркальної замкнености знака й повідомлення.
*
З доби романтизму теорією мистецької форми заправляє, по суті, та ж сама метафізика — буржуазна метафізика тотальности. Згідно з нею, характерна особливість мистецтва полягає у "властивості бути цілістю, належати до іще більшої цілости, що включає в себе геть усе і становить собою не що інше, як всесвіт , в котрому ми живемо". Умберто Еко засвоїв цю космолоґію й перекодував у лінґвістичні терміни: ця тоталізація смислу для нього здійснюється через "ланцюгову реакцію й нескінченну демультиплікацію позначників"("Відкритий твір"). "В матеріялі постає ідентифікація позначника і значеника — естетичний знак не вичерпується відсиланням до денотату, а збагачується у кожен момент гри тим неповторним чином, завдяки якому він набуває одного цілого з матеріялом, що надає йому структуру, — сиґніфікація постійно звертається до знака й отак збагачується новими відлуннями..." Таким чином виходить схема первинної референтної фази (денотативної), а відтак схема вторинної фази "гармонійної" референції, де грає "теоретично необмежена" ланцюгова реакція, — звідси й походить космічна термінолоґія.
Ця теорія служить базовою ідеолоґією для всього, що говорилося досі про поезію (цього не зміг уникнути навіть психоаналіз): неоднозначність, полісемія, полівалентність, смислова поліфонія, — у всіх цих випадках ідеться про випромінювання значеника, про одночасний характер різних значень.