Симона ж разом з усіма погнали назад, до Киє&а. I там на околиці Киева, поблизу Троєщини, його чекала зустріч ще з одним німцем, і той німець вирішив подальшу Симонову долю.
III
Віллі Кох мав дві особливості, що вирізняли його з-поміж інших німців.
Він був товстий. Та не просто товстий, Кох був потворно товстий. Такий товстий, що спершу трудно було визначити, де його більше: у висоту чи в ширину. Неосяжний мундир міг би запросто вмістити десяток солдатів, товсті литки звисали над блискучими чобітьми, від потилиці не лишилось навіть натяку, суцільні складки жиру, жир розтікався по ньому драглистими хвилями, жир перехоплював йому навіть горло, і звідти виривався якийсь писк замість голосу. Тонкий голос кастрата, що заплив увесь жиром.
Віллі й народився не худеньким. Вже тоді його руки-ноги нагадували добре понабивані сосиски, перев’язані в колінах і литках нитками, а коли він підріс та пішов уперше до школи, його продражнили одразу ж "Віллі-свиня", і так Віллі-свинею він ту школу й скінчив. Як усяка надміру товста дитина, Віллі не брав участі ні в розвагах, ні в фізкультурних змаганнях — здебільшого просто стояв, розставивши руки й ноги, і дивився заздрісно на своїх жвавіших однокласників. і
Його часто били, ще частіш ображали, і зло поступово накопичувалось в його огорненій салом душі-
Друга особливість Віллі Коха — любов до коней. Фанатична, невичерпна. Він ріс у маєтку, де його татусь був управителем, у маєтку, що славився кінським заводом, і з малих літ звик товктися біля коней. Коні заміняли йому друзів, яких ніколи не мав, коні не насміхалися з нього, коні підкорялися йому. Він командував кіньми і був тим щасливий і гордий. А коли виріс, Віллі відчув, що оця любов до коней його й облагороджує. Ставить над іншими. Залучає до еліти, що піднесена над людським загалом уже своєю породою.
І третє, що вирізняло Коха з-поміж маси німців, коли він закінчив школу і став боротись за своє місце в житті, це те, що він став фюрером. Як його *ождь, його бог — Адольф Гітлер.
Фюрерство в тогочасній Німеччині набуло норм державного устрою: кожний, хто прагнув бодай хоч маленької влади, мав стати фюрером. Хай невеликим, майже непомітним фюрерчиком, але обов’язково фюрером, бо фюрерство давало найшвидшу дорогу до влади, зводило на оту державну драбину, по якій так солодко видиратися вгору, відштовхуючи, підставляючи ніжку собі подібним — претендентам на вищий щабель. Віллі видирався по цій драбині з завзятою спритністю, і на час, коли зустрівся з Симоном, він уже був гауптштурмфюрером і його неосяжний мундир ряснів орденами й значками.
І ще йому послуговувалось прізвище Кох. Особливо коли став працювати в Києві. Завжди знаходив привід натякнути, що Еріх Кох, гауляйтер України,— його родич.
Тож Віллі шанували і боялися. Більше боялися.
Віллі Коха навів на Симона, що поневірявся в таборі для полонених, візок. Невеликий, на одного їздця візок, справжній витвір мистецтва. Він давно мріяв мати такого візка для прогулянок: Віллі любив, запрігши жеребця, покотити за місто. Дихнути, як він казав, свіжим озоном.
І ще навело Віллі на Симона постійне бажання вирізнятися. Бути не таким, як усі. На голову (хай навіть кінську) вищим од своїх колег. І коли йому спала на думку ця геніальна ідея, Віллі, не вагаючись, взявся втілювати її в життя.
Ідея ж ця полягала в тому, щоб замість коня впрягти у візок росіянина. Віллі сам себе вдарив по стегнах, коли уявив, як він виїде, правлячи росіянином. Ударив і заіржав од захвату. Лишалося тільки знайти росіянина, а найкращий "матеріал" був, звісно ж, у таборі для військовополонених!
Так Віллі натрапив на Симона. З першого ж погляду зрозумів, як йому пощастило; це був не просто полонений, а ще й єврей, а Віллі ненавидів євреїв отією офіційною ненавистю, яка не знає й хвилинного сумніву, й найменшого докору совісті.
Єврей, впряжений у візок! Єврей-кінь. Що може бути краще!
Уявив, як заздритимуть йому колеги, що першими не додумались до такого. Які розмови точитимуться навколо його імені. Скільки схвального реготу буде, коли він виїде на євреєві, впряженому у візок. І вчепився намертво в Симона.
Начальник табору довго не хотів оддавати полоненого. Не тому, що жалів єврея: життя цього представника "неповноцінної раси" в його очах не варте було й гроша. Але цей єврей був ще й майном Великонімеччини. Хоч і тим майном, яке підлягало списанню (повному знищенню), але таки майном, списання якого мало бути оформлене належним документом.
— Так спишіть його! — сказав Кох.— До речі, незабаром Київ відвідає мій дядечко, і я йому підкину ідею оглянути ваш взірцевий табір.
Після цього начальникові табору не лишалося нічого, як списати єврея. Його картка з картотеки живих була переставлена в картотеку померлих, і Симон перейшов у повне розпорядження Коха. Кох міг його одразу ж убити, а міг скалічити — єврей уже був наче мертвий, і з ним можна було не церемонитись. Тож Кох прив’язав свого єврея до візка, в який був цього разу запряжений кінь, і Симон так цілу дорогу і біг, прив’язаний.
Провів до стайні, де стояло кілька коней (стайня охоронялась солдатом, а на ніч ще й замикалась), показав Симо-нові на порожнє, дубовими дошками одгороджене стійло:
— Оце, єврею, віднині твій дім.— Кох досить пристойно розмовляв по-російському.— Постарайся бути добрим конем. Лише це збереже твоє нікчемне життя.
І кілька діб не випускав Симона зі^стайні.
— Хай звикає,— казав колегам.— Він же ще дикий.
Я не знаю, про що думав Симон оті кілька діб наодинці з кіньми. Може, згадував Басю й синів, про яких весь час думав у таборі, коли його майже щодня брали на допити, доки пересвідчились, що ніякий він не великий начальник. А може, метався по стайні з товстими цегляними стінами, шукаючи хоч шпарини на волю, добираючись до кожного віконця, що були майже під стелею. Але в ті віконця й ди-
— тина не могла б пролізти, не те що Симон. А може, й стояв незрушно в такій безнадії, в такій чорній безвиході, що лишалось хіба що повіситись. Якби ж було за що зачепити мотуз: будівники стайні мовби наперед зн£ли, що в ній сидітиме доведена до відчаю людина, і не зробили бодай найменшого виступу.