— Здрастуй, братішка! — звернувся циган до неї.— Де баба Галя?
Дівчину ні здивувало, ні образило оте "братішка": видно, циган був тут не вперше. Вона тільки стріпнула волоссям і гукнула у відчинені до сусідньої кімнати двері:
— Бабуню, тут до тебе прийшли!
— А хто там до мене прийшов? — озвався одразу ж старечий, надтріснутий'голос.— Хто там до мене прийшов? — І вже до кімнати веселим павучком вбігла така симпатична бабуля, що мій рот сам собою розплився в усмішці.— То це ви до мене прийшли?
Так я познайомився з бабою Галею, а баба Галя знала все, що діялось довкола принаймні вісімдесят літ підряд. І є ж .такі люди: ні роки, ні згорбленість не позначились на її характері. Вона як народилась до всього світу усміхненою, так і помре усміхаючись.
— Було. Аякже, було,— відповіла вона на моє запитання, чи знає про ту історію.— На моїх очах усе діялось. Мені й тоді було рочків немало: двох синів провела на війну, а старий ще лишався удома... Еге ж... Так ота окупація вдома нас і застукала... Вчора ще наші ходили по вулиці, а прокинулась — нене моя! Так і сунуть, так і сунуть машинами. Я як ускочила в хату, то й ніг під собою не чула. "Василю! — кричу.— Замикай швидше двері!" А воно ж гуде, а воно ж реве — хата ходором ходить!...
— Симона-різника?.. Та хто ж його не знав, того Симона?.. Він од нас недалечко й жив. Теперечки од тої хати не лишилося й сліду, бачите, що довкруги коїться? А тоді його хату знала вся округа. Як день — так і йдуть, так і йдуть-іукають. Без різника, як і без попа, коли припече, не обійдешся...
— Горбок?.. Про горбок нічого не знаю. Чого не знаю, того не знаю, брехати не буду. Тоді ж таке зчинилося — страх! Не те що на вулицю — з хати носа не виткнути! Стрельнуть межи очі, а тоді доказуй, що ти просто так виглянув... Як його вішали?.. Бачила, краще б не бачити! Тільки пройшлись по дворах, виганяли старого й малого. На вигін. Спробуй не піти!
Наговорила мені баба Галя — не встигав записувати. І коли прощалися, запрошувала приходити ще. "Я вам і не таке розкажу! Тільки б слухали!" Та я так і не поїхав більше до неї: з мене вистачило й цієї історії, до викладу якої я й берусь. Тим більше що й циган на прощання сказав:
— Ти, братішка, пиши! Хай усі знають!
Хай усі знають.
І
Тож пишу, що почув, що сам трохи домислив: домисел — як ота нитка, без якої не пошиєш ніякої одежини, якою б простенькою вона, одежина ота, не була. Пишу, як розповів один мій знайомий, а потім і баба Галя.
Почну, мабуть, з того, що міста на Вкраїні ніколи не бувають власне містами. Вирослі здебільшого з сіл, вони їх ніколи не зрікаються, як дерево не зрікається свого коріння, яким би могутнім воно, дерево це, не було. І як коріння, так і прилеглі села оті, тепер уже, власне, й не села, а селища з міською пропискою, не пориваючи з земелькою, вправно годують ціле місто: скільки їх, отаких дядьків, тіточок, з’являється щоденно на міських ринках з різним їством, що його й порахувати важко, з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік. Скільком з них ми завдячуємо тим, що в нас і цибулька свіженька не переводиться, і бурячок, і капуста, й квасоля, і морква, і м’ясце, і сальце, і молоко, й сметана... Весь цей харч з’являється на наших столах, бо люд приміський не розучився працювати з ранку до вечора, обробляючи її, оту землю, од якоіуми не так давно одвертались з погордою, та буває, що одвертаємося й донині.
Тож Вигурівщина, Троєщина, Воскресенка ще не так давно, років з двадцять, були хай і приміськими, та все ж селами, типовими селами з сільським побутом життя, де всі усе знали про всіх, де родинними зв’язками була пов’язана більшість садиб і де непоміченим не лишалось нічого.
Непоміченою не лишилась і поява Симона весною в тридцять другому році. Він спершу з’явився один, казали, що з півдня, чи не з самої Одеси, одколовшись од могутньої гілки биндюжників, які досить успішно конкурували з державним транспортом аж до початку війни. Що примусило Симона лишити свій край, так і лишилось таємницею, тільки одного травневого ранку він з’явився на вулицях Троєщини, напитуючи хату, яка б продавалася. Міської прописки тоді ще тут не було. Симон досить швидко знайшов потрібну хатину, хазяї якої перебрались до міста, і, вдаривши по руках, став її власником.
Потім він надовго зник із Троещини, і люди вже стали гадати, чи не пропав де чоловік (тоді це могло статися запросто), коли одного червневого ранку на вулиці показалася гарба, повна домашнього скарбу. Поверх того майна сиділа Симонова дружина Бася з маленьким дитятком біля грудей, сам же Симон ішов поруч з конягою, таким же рудим, як і хазяїн, а за Симоном вервечкою тяглося п’ятеро його синів — усі до одного точнісінька копія тата, руді, аж горять, і коли вони отак з’явились на вулиці, світячи простоволосими головами, то й вулиця вся посвітлішала, наче їй додали сонця. Промарширували отак по всій вулиці та й завернули до крайньої садиби, сторгованої Симоном.
Бася, розповідала баба Галя (а вона жила поруч, тож не могла ніяк пропустити таку подію), Бася на ту садибу як глянула, то одразу і закричала:
— Вези назад!
Та й трудно було отак не закричати. Кругом стояли хати як хати, а ця наче пошилася в старці: обдерта, облуплена, ще й димар завалився. Кругом були садиби як садиби: і дерева фруктові, колодязі, й клуні, й повітки, на цій же росла одна-єдина груша та замість стодол і сараїв догнивала лише порожня собача будка. Садиби людські були акуратно обгороджені тинами, парканами, по цій же наче пройшлася татарська орда: ні хвіртки, ні воріт, лише кілля стирчало подекуди. Бася на все оте розорисько як глянула, то її аж затіпало:
— Вези назад, бо я тут і помру!
Симон хоча б тобі слово у відповідь. Розпріг непоспіхом коня, припнув до одного з кілків. Зняв Басю з гарби разом з дитиною, притис до грудей, щоб не вирвалась, поніс мовчки до хати. ,
— Чума на твою голову! — кричала, видираючись, Бася.— Куди ти мене на мою погибель привіз?!
Симон так само мовчки заніс її в хату, і ще довго по тому бряжчали шибки од Басиного крику й плачу. Симон вийшов із хати, наче нічого не скоїлось. Глянув на своїх синів, що стояли біля гарби, роззираючись, запитав: