Сім

Страница 4 из 4

Олейник Борис

А свiтло струмує живим джерелом по вiках —
З глибин ханаанських по нинiшнiй день
І годину.
І ти осягаєш до зашпорiв у п'ястуках,

Як дорого сплачено право назватись —
Людина;

Як ратно стояв за iм'я своє
предкiвське рус,

З кострів самозречення сам воскресаючи Руссю.
Як віщо горів і горить, не згоряючи Гус,
В стражданнях людських допиваючи чашу Ісуса.

Та лінія свіла тече з Берестечка у Брест,
Бо всі, хто на Волзі й під Жовтими Водами впали,
Хоч скільки б віків поміж ними кордон мурували, —
Єдині в часах, бо єдиний несли вони хрест,
Де кров'ю впеклася присяга: "Вітчиза і честь!"

І твердості їхнього духу немає рівні!
Та все ж я стою ао останню годину і подих:
Є вища звитяга, ніж в полі оружному подвиг, —
Їх віра, в якій не хитнулися навіть у дні,

Коли її чоботом стоптував сам напівбог,
З чиїм вони іменем йшли на багнет, як на палю,
На кого в глухих таборах Колими уповали
По свій (в два аршини) останній промерзлий чертог?!

Вже тим вони справдились свiту вiкам i добi,
Що, вирвавши iдола з кров'ю рукою своєю,
Самi ж i очистились змученою душею
Від того,
кому, може, вiрили бiлъш, як собi!

Чи знайдеться мiра на бiлому свiтi всьому,
Яка б осягнула страждання народу i силу
Що навiть, зiрвавши з корогви
несправджений символ,
Не втратив дитинної вiри в корогву саму?!

Вклонись йому, свiте! Можливо, своїми
грудьми.
Коли уже ядерний шнур засичав пiд тобою,
Вiн ще раз тебе пiсля круппiвсъкого
градобою —
Вiд смертi вберiг непоправною смертю семи.
Коли вiн таких
колисає для людства синiв
Йому не було i не буде вовiк недороду!
Вклонiтъся, великi народи,
моєму народу:
Вiн навiть у пеклi душею до вас ясенiв!

Вiн ще назове, не минаючи, всiх iмена,
Хто зманював хитро його
в алкоголънi затони,
І вирубав лаври у головах Бородiна,
І славу козацьку обпльовував жовчю багна,
i шабаш чинив
над останками Багратiона!

Вiн все перебуде, бо вже на гiрких сухарях
Усе перебув — i не вигаснув у милосердi.
Вiн сирiт дрiбних (о ганьба! при живих
матерях!)
Отецькою ласкою вигрiє в лагiднiм серцi.

7
Та тiльки не вчiть його жити з чужих букварів.
І, квiти з могил його вкравши, не спродуйте ницо
Сп'янiлим з любовi. При світлі своїх прапорів
Вiн бачить усе. І тяжка його в карi десниця.

А вiн не забуде нiколи людського добра
i в пам'ять запише усiх, не питаючи нацiй,
Вiд юних солдатiв до вчених найвищих
iнстанцiй,
Хто нас в Страхолiссi закрив од чуми радiацiй,
i горе навпiл роздiлив, i омився з Днiпра.

Прийдiте до нього усi, в кого вiра живе
На жито грядуще, на щедру годину i долю!
О матiр Терезо, — стеблинка iндiйського поля,
Ти вища, нiж мати, вознесена iменем "Божа",
О, як ти на матiр мою милосердiєм схожа!
Прийди i врачуй матерiв iз гiрких полинiв,
Що в тузi сирiтсъкiй уже не чекають синів.

Прийдiте пiд шати калини — слов'янського мирту
Усi, хто не молить приречено долю сумирну,
А в потi солонiм iз петри довiчноi вiри
Возводить нащадкам собор всепланетного миру!
Чи знаєш ти, свiте, як сиво ридає полин,
Як тяжко, як тужно моєму народу болить!?
…А свiтло сузiр'я семи лебедить,

І ворон, ослiпiлий вiд нього,
безкрило кона
В травi...
Шов-
ковою зеленою
Тичина пiшов.
Озирнувшись на мить,
Ворону кинув:
— Каїне.
Минуле, як рана, болить,
Але тобi не покаюся,
Бо все це — моє:
Нi продать, нi купить.
i менi, а не третьому,
Нещадно його судить.
I самому собi не прощатися.
— очищатися.
…Болить.

1989