Невже ти хотiв ошукати природу закляттям,
Що в нас пак i смерчi ласкавiшi,
нiж за бугром?
Отямся ж нарештi!
Нещадний однаково атом
Що в них над Гудзоном,
що в нас над билинним Днiпром!
Однаково дiлиться вiн до межi рокової.
Чи вiдаєш ти, що за нею гряде з пелени,
Коли над планетою виросте гриб сатани,
Посiяний слiпо з твоєї гординi людської?!
Та є ще страшнiше, нiж вибух ракети
нещадний,
Коли без удару, нечутно, немов з-пiд поли,
Повзтимуть крiзь тебе у жили невинних
нащадкiв
Зловiснi потоки з отруєної золи
Кульгавих реакторiв, ще не доношених вченим, —
Нездарних калiк, що поквапно пiшли в серiал,
Вони прогризають наскрiзно бетон i метал
Ножем променевим i вирок пiдписують генам.
О, як ця омана купує!
Бо все — як було:
І ночi, i днi пропливають
у звичному плинi.
І сонце щоранку пiдводитъ античне чоло,
І мiсяць щовечiр гойдає колиску дитинi,
Нуртує загал у робочiй, крутiй товчії,
Будуються плани житейськi на завтрашнiй вечiр.
І жони несуть з магазинiв у вулик сiм'ї
Наїки, вгинаючи емансипованi плечi.
І збори киплять, наганяючи переполох
Вiтрами оновленъ на вигаслi душi i гасла.
І маску нову примiряє старий демагог,
Слизьким язиком натискаючи ревно
на гласнiсть.
І кожному свiтить своя, доморосла, мета,
І кожен, як може,
утверджує в нiй особисте:
В димах Запорiжжя доварюють предки метал,
Яким добивають в екстазi стiльцi
їх сини-металiсти...
Життя — як жипя. Не спинить його
коловорот.
i кожен по-своему радий маленькому щастю:
Скрипить на негоду стареча застояна плоть,
І скрикує плоть молода у зенiтi зачаття.
Кого ж ви зачинаєте... на смерть,
Коли у вашому спадковiм кодi
Вже перетято сув'язь родоводу
Ножем радiацiйним до осердь?!
Чи вiдаєте, сотворивши плiд,
Чи знаєте, що з вашої утроби
У свiт полiзуть виродки безлобi,
Яких ще не родив донинi свiт?!
I вас пожеругь,
i наплодять своє страхолiсся,
Де замiсть чола i обличчя
розвсрзнеться рот.
І женщини вашi,
уже вiд народження лисi,
Народять химер,
що зжують навiть слово "народ".
І риби триокi повзтимуть в отруєнiй масi.
І птицi безкрилi гiєнами в нiч прокричать.
І ляже тотального розпаду брезкла печать
На твiй бiовид,
що недавно людьми називався.
І мова, якою дiди дивували свiти,
І пiсня твоя —
занiмiють безгубо на камiнь.
i все, що надбали тобi поколiння вiками, —
Умре за межею, якої вже не перейти!
Вiн каркав i тiпався,
як в пропасницi,
Аж тлiла на кiгтях руда роговиця,
І темнi, як нiч, його демонсъкi крила,
Здавалось, i сонце навiки закрили.
І тiльки над Прип'яттю, дужо i владно,
Якесь нетутешнє вставало свiчадо,
I сяйво його пробивалось уперто
Крiзь темiнь i крила, во злобi простертi,
I лики якiсь, як сузiр'я, вогнiли.
І їх було шiсть...
I мене осiнило!
5
— Одринь, сатано! загримiв я у свiт
троєкратно.
Я ледь не повiрив у хиже пророцтво твоє,
Та шестеро в робах, як в ризах, iз праху
встає,
І в сяєвi їхнiм апостольськiм меркне реактор.
Встають i вiдходятъ в легенду
Пророки завiтiв нових.
I ризи у них iз брезенту
i каски, як нiмби, у них.
I в тисячу сонць їх зiницi
Таку свiтлосилу несуть,
Що навiть свинцевi гробницi
Не в змозi‚ їм шлях перетнуть.
Поглянь у їх лики!..
Вiн вперше сахнувся, мов тхiр:
— Ти ж знаєш, пiдступний, що я від
народження свiту
Не можу дивитись на сонце.
А цi... твої свiтятъ
Яснiше, нiж тисяча сонць, i випалюють зiр.
Ти знову подвижникiв поперед себе
Женеш, затуляючи власнi грiхи.
Невже ти хоч нинi не втямив, лукавий,
Що ними ти сам же себе побиваєш!
Подвижники — виняток, їх — Одиницi.
А виняток правило стверджує ще раз:
Як низько в загалi скотилися ви!
6
Усе ще шалiв, але очi поволi вгасали,
І крила, як стяги поразки, хилилися вниз,
Бо там, де окреслювавсь обрiю синiй карниз,
Яснiше вiд тисячi сонць
пробивалось проміння списами.
Воно струменiло могутньо вiд ликiв шести.
І гостре його неземного зачаття свiтіння
У все прозирало до первiсної наготи
Вiд формули кровi до стронцiю душ
i коріння.
І видно було, як в магiчнiм кристалi, до тла:
Вiд червiв, що точать пожадно живу бадилину,
До жiнки, що суне в пелюшках за "трьошку"
Дитину
З похмiлля,
бо матiр в собi вже давно пропила,
до сина чийогось, — у нього ще й вус
не зійшов, —
А вiн уже корчиться в гиблiм чаду кокаїну,
Зiжмаканий, наче папiр з-пiд брудних
підошов,
Де стоптано пам'ять — останню опору
людини.
До тих янголят, що в сирiтсъких будинках
Ячать.
І в кожне жiноче обличчя вглядаються, чулi.
А їхнi вiдреченцi, наче данайськi зозулi,
У гнiздах сусіднiх розбещену плоть веселять...
Те свiтло не зна нi кордонiв, анi заборон.
Воно проникає під кiтель, i шкiру, i попiл
І важко iде в споночiлий вiд горя Чорнобиль,
Як вiск, прошиваючи у саркофазi бетон.
І перст його грiзний вказующе застерiга
Межу, що встає за четвертим до розпачу
зримо:
Там привидом бiлим гойдаються ядернi зими,
Де вмерзне у кригу останнього звiра нога,
Коли чоловiцтво i далi...
вiд себе повзтиме.
— Тримайтеся, люди! — гримить з рокової
версти.—
Убийте зневiру: встає над проваллям оплотом
Стiна порятунку, означена сяйвом шести
Новiтнiх подвижникiв вашої ж кровi i плотi!
[...А сьомий у зону ("Володю, куди?!")
Летить. Кiнокамера плiвку жене.
Вiн хоче те сяйво спинить назавжди
І сам через мить спалахне.
І в титрах за шостим на всi небеса височенно
Огненним клинописом сьомий свiтає:
"Шевченко"].