Зате всіх поймав жах, коли король з несподіваної примхи оголошував вікторини. Він здавна кохався в них і ще великого канцлера під час коронації приголомшив запитанням, чи, на його думку, різняться між собою гонитва й молитва, а якщо різняться, то чим?
Король швидко зорієнтувався, що придворні, яким він загадує загадки, не дуже сушать собі голови, щоб їх розгадати. Відповідали вони без ладу й складу, лучали в корову, а попадали у ворону, і це страшенно його дратувало. Діло пішло на краще аж тоді, коли він став призначати на придворні посади залежно від наслідків вікторини. Почалися підвищення й зміщення в посадах, і весь двір хоч-не-хоч мав брати участь у вигадуваних монархом ігрищах. На жаль, дехто з вельмож ошукував короля, який хоч і був від природи щирий, але не терпів, коли його вводили в оману. Великого коронного гетьмана було приречено на вигнання, бо він користувався на аудієнціях шпаргалкою, схованою під панцером. Ніхто б цього, певне, й не помітив, якби не його ворог, генерал, що таємно доніс про це королеві. Голова тронної ради Папагастер так само розпрощався зі своєю посадою, бо не знав, яке місце в світі найтемніше. Поступово до складу тронної ради ввійшли найкмітливіші в усій державі розв'язувачі кросвордів та ребусів, а міністри й кроку не ступали без енциклопедії. Зрештою придворні дійшли такої майстерності, що влучно відповідали ще до того, як король закінчував говорити. Нічого дивного в тому не було, бо всі вони, як і король, були передплатниками й уважними читачами "Урядового вісника", в якому замість нудних розпоряджень та адміністративних декретів, як правило, друкувалися шаради й колективні ігри.
Минали роки, і королеві що далі, то менше хотілося думати, отож і повернувся він до своєї першої і найулюбленішої гри — в піжмурки. А якось, розпалившися, король установив надзвичайну нагороду для того, хто підкаже йому найкращу в світі схованку. Нагородою мала бути безцінна коштовність, діамант з корони роду Кімберитів, з якого походив і сам Балеріон. Того дива-дивного ніхто зроду не бачив, бо зберігалося воно в королівській скарбниці за сімома величезними замками.
Треба ж було такому статися, щоб Трурль і Кляпавцій, які саме перебували в одній зі своїх чергових подорожей, саме в той час прибули до Цимберії. Чутка про королівську забаганку саме поширилась по всій країні. Тож невдовзі дісталася й до обох конструкторів. Вони почули її від мешканців заїзду, де ночували.
Назавтра друзі поспішили до палацу доповісти, що знають найпотаємнішу схованку, з якою жодна не зрівняється. Охочих до нагороди понасходилося так багато, що через них не можна було протовпитись до замку. Конструкторам це не сподобалось, і вони знову повернулися до заїзду, щоб спробувати щастя наступного дня. Але щастю треба хоч трошки допомагати — мудрі конструктори пам'ятали про це, тож Трурль кожному вартовому, що намагався їх затримати, а потім і придворним, що чинили їм перешкоди, мовчки тицяв у руку важкеньку монету. А коли той, замість пропустити, обурювався, Трурль одразу ж тицяв ще одну, грубшу, важчу. Тож не минуло й п'яти хвилин, як вони опинилися в тронному залі перед лицем його величності. Дуже зрадів король, почувши, що такі знамениті мудреці спеціально прибули до його країни, щоб подарувати йому секрет найпотаємнішої схованки. Вони не зразу змогли втовкмачити Балеріонові в чому суть, але врешті він,завдяки своєму змалку натренованому розв'язуванням ребусів розумові, збагнув, про що йдеться, і запалав ентузіазмом. Король зійшов з трону і, запевняючи конструкторів у своїй ласці й прихильності, заявив, що вони неодмінно дістануть нагороду за умови, коли він зараз же випробує той їхній секретний рецепт. Кляпавцій, щоправда, не погоджувався відкривати секрет, буркочучи собі під ніс, що перше слід було б скласти відповідну угоду, на пергаменті з печаткою та шовковими китицями. Але король так наполягав, так благав їх, так їх просив і, присягаючись усім для нього найдорожчим, запевняв у непохитності свого слова, що конструктори погодилися. Все потрібне для здійснення свого винаходу Трурль приніс із собою в маленькій скриньці, яку одразу ж і показав монархові. Цей винахід, власне, не мав нічого спільного з грою в піжмурки, однак у цьому випадку ним можна було скористатися. Це був кишеньковий переносний двобічний обмінник особистостями, зрозуміло, із зворотним керуванням. За його допомогою будь-які дві особи могли помінятись особистостями, що відбувалося зовсім просто й дуже швидко. На голову надівався схожий на коров'ячі роги апарат. Цими рогами треба було доторкнутися до лоба особи, з якою бажано здійснити обмін, і легенько натиснути. Тоді вмикач давав рух приладові, що виробляв дві зустрічні серії блискавичних імпульсів. Через один ріг власна особистість плинула до чужої, а через другий ріг чужа — до власної, В такий спосіб відбувалося цілковите розвантаження пам'яті й одночасне завантаження виниклої порожнечі іншою пам'яттю, тією, що належить другій особі. Для наочності Трурль наклав апарат собі на голову і, наблизивши чоло короля до рогів, пояснював йому, як користуватись апаратом. Але тут запальний монарх буцнув лобом роги так сильно, що механізм увімкнувся — і сталася блискавична пересадка індивідуальностей. Це відбулося так швидко й непомітно, що Трурль, який досі ніколи ще не експериментував на собі, навіть не зауважив, що сталося. Кляпавцій, що стояв поруч, так само нічого не помітив, його тільки здивувало, чого це Трурль раптом припинив пояснення, а його думку підхопив, вживаючи такі слова, як "потенціали нелінійного субмнемонічного переходу" і "адіабатичне переливання особи зворотним каналом", сам Балеріон. Монарх і далі пискляво виголошував лекцію, тож тільки через деякий час Кляпавцій зрозумів, що сталося щось лихе. Одначе Балеріон, що був уже в Трурлевому організмі, не слухав ученого викладу, а, легенько ворушачи руками й ногами, здавалося, все зручніше влаштовувався в новому для себе тілі, зацікавлено оглядаючи його. Нараз і Трурль, одягнений у довгу королівську мантію, розмахуючи руками при з'ясуванні антиентропійних критичних переходів, відчув, ніби йому щось заважає, глянув на власну руку й остовпів: вона тримала берло. Він хотів щось сказати, та король радісно засміявся і швидко вибіг із тронної зали. Трурль метнувся за ним, але ноги його заплутались у монаршому пурпурі, й він на весь зріст простягся на паркеті. На галас позбігалися придворні. Вони накинулися були спершу на Кляпавція, гадаючи, що то він заподіяв щось Його Величності. Доки вінценосний Трурль підводився, доки пояснював, що йому ніхто нічого не заподіяв, за Балеріоном, який гасав у Трурлевому тілі, й сліду не лишилось. Марно поривався Трурль у королівських шатах бігти за ним, — придворні не допустили цього, а оскільки король пручався, кричав, що він ніякий не король, що сталося перевтілення, — вирішили, що не інакше, як від надмірного захоплення головоломками у володаря поплуталося все в голові, й шанобливо, але й водночас рішуче ввіпхнули його до спальні, а тоді послали по лікарів, хоч монарх верещав і як тільки міг опирався. А Кляпавція двоє вартових виштовхали на вулицю. Вертаючись додому, він занепокоєно думав про ускладнення, які можуть виникнути з усієї цієї пригоди.