Накинувши на плечі манто, вона побігла до кімнати чоловіка, що ще не був готовий.
— Ходімо! — сказала вона. — Адже він може померти.
Спантеличений граф пішов слідом за нею, спотикаючись,
мацаючи ногами темні сходи, щоб не впасти.
Приїхали вони швидко. Обоє мовчали. Графиня тремтіла так, аж цокотіла зубами, і крізь шибки дивилась на газові ріжки, завуальовані дощем. Тротуари блищали, бульвари були пустинні, ніч була зловісна.
Двері до Бертенового помешкання були незамкнені, швейцарська освітлена й порожня.
Вгорі на сходах назустріч їм вийшов лікар де Рівіль, — немолодий уже, низенький і кругленький чоловік, дуже охайний і дуже ввічливий. Він низько вклонився графині, потім подав руку графові.
Вона спитала його, задихаючись, немов піднімалась по сходах і зовсім знемоглася:
— Ну, як, лікарю?
— Гадаю, пані, що це не так серйозно, як мені зразу здалося.
— Він не помре? — скрикнула вона.
— Ні. Принаймні я так гадаю.
— Ви ручаєтесь?
— Ні. Я сподіваюсь, що це проста контузія очеревини, без внутрішніх пошкоджень.
— Що ви називаєте пошкодженнями?
— Розриви.
— Звідки ви знаєте, що їх немає?
— Гадаю так.
— А коли вони є?
— О, тоді це серйозно.
— Може померти?
— Так.
— Дуже швидко?
— Дуже швидко. За кілька годин або й секунд. Та заспокойтесь, пані, я певен, що він через два тижні одужає.
Графиня слухала дуже уважно, щоб усе знати й зрозуміти.
— Які ж можуть бути у нього розриви? — знову спитала вона.
— Розрив у печінці, наприклад.
— Це дуже небезпечно?
— Атож… Проте дуже дивно було б, коли б тепер сталось ускладнення. Ходімо до нього. Це підбадьорить його, бо він вас чекає дуже нетерпляче.
Зайшовши до кімнати, вона перш за все побачила бліде обличчя на білій подушці. Його освітлювало кілька свічок та вогонь з каміна, підкреслюючи профіль у глибоких тінях; з цього синявого обличчя на графиню дивилися очі Олів’є.
Вся її відважність, енергія та рішучість ураз де й ділися — це запале, перекошене обличчя було обличчям мерця. Ось чим, ось яким привидом став той, кого вона допіру бачила!
Вона ледве чутно прошепотіла: "О Боже мій!"—і підійшла до ліжка, тремтячи від жаху.
Він спробував посміхнутись, щоб заспокоїти її, і гримаса від цієї спроби була страшною.
Ставши біля ліжка, графиня обережно поклала свої руки на руки Олів’є, витягнуті вдовж тіла, й пробурмотіла:
— Бідолашний друже!
— Це дрібниці,— відповів він тихо, не ворухнувши головою.
Вона дивилась на нього, вражена цією зміною. Він був такий блідий, що, здавалось, і краплини крові не мав під шкірою. Щоки немов провалилися, а очі позападали так, наче їх хтось затягнув усередину.
Побачивши, як жахнулася графиня, він зітхнув:
— Гарний же я тепер!
Вона спитала, не зводячи з нього пильного погляду:
— Як це сталося?
Він говорив через силу, і по його обличчю часом перебігали нервові судороги.
— Я не дивився круг себе… думав про інше… зовсім про інше… ох!.. Тож якийсь омнібус збив мене й переїхав через живіт…
Слухаючи, вона немов бачила, як трапилось це лихо, ft спитала, знову проймаючись жахом:
— І кров була?
— Ні, мене тільки вдарило… трохи пом’яло.
— Де це сталось?
— Напевне не знаю… Десь дуже далеко…
Лікар підкотив крісло, і графиня сіла. Граф стояв у ногах, шепочучи:
— Бідолашний друже… бідолашний друже… Яке страшне нещастя!
Йому справді було тяжко, бо він дуже любіш Олів’є.
— Та де ж це трапилось? — знову спитала графиня.
— Я сам нічогісінько не знаю, чи, певніш, нічого не розумію, — відповів лікар. — Десь у районі Гобеленів, майже за Парижем. Принаймні візник сказав мені, що забрав його з аптеки в тому кварталі, куди його принесено о дев’ятій вечора.
Потім нахилився до Бертена:
— Правда, що нещастя сталося коло Гобеленів?
Бертен заплющив очі, немов пригадуючи, тоді прошепотів:
— Не знаю.
— Та де ж ви йшли?
— Не пригадаю. Йшов, та й годі!
З уст графині зірвався мимовільний стогін, у неї так перехопило дух, що вона мало не задихнулась; добувши з кишені хустку, затулцла очі й заридала.
Вона знала, здогадувалась! Щось нестримне, гнітюче впало їй на серце: каяття, що не залишила в себе Олів’є, що вигнала, викинула його на вулицю, де він, нестямний від горя, потрапив під колеса омнібуса.
Він мовив тим беззвучним голосом, яким тепер говорив:
— Не плачте. Це мучить мене.
Страшним зусиллям волі вона потамувала ридання, розплющила очі й глянула на нього, по її застиглому обличчю ще поволі котилися сльози.
Вони дивились одне на одного, не рухаючись, поєднавши руки на ковдрі. Дивились, забувши, що тут присутні й інші люди, і в їхньому погляді передавалось від серця до серця якесь надлюдське хвилювання.
Швидко, мовчазно й грізно зринали в пам’яті обох спогади, їхнє, теж розчавлене, кохання, все, що вони пережили вкупі, що з’єднувало їхні життя в тому пориві, якому вони віддалися.
Вони дивились одне на одного, і потреба розмовляти, говорити про все те інтимне, таке сумне, що вони мали ще одне одному сказати, непоборно підступала до їхніх уст. Графиня відчула, що треба за всяку ціну вирядити з кімнати обох чоловіків, які стояли за нею, що вона мусить знайти якийсь спосіб, якісь хитрощі; недаремно вона була винахідливою жінкою.
І почала це обмірковувати, не зводячи з Олів’є очей.
Чоловік її та лікар тихо гомоніли, про те, як доглядати хворого.
Повернувши голову, графиня спитала в лікаря:
— Ви привели доглядальницю?
— Ні. Волію прислати студента, той краще стежитиме за його здоров’ям.
— Пришліть обох. Зайвий догляд не пошкодить. Чи не можете ви їх викликати вже на цю ніч, бо ви, мабуть, до ранку не залишитесь?
— Справді, мушу йти додому. Я тут уже чотири години.
— А по дорозі влаштуйте справу з доглядальницею і студентом?
— Уночі це дуже ваиско. Але спробую.
— Треба.
— Може, й пообіцяють, а чи прийдуть?
— Чоловік мій поїде з вами й приведе їх волею чи неволею.
— Вам не можна, пані, залишатися тут самій.
— Мені?.. — вигукнула вона з якимсь викликом, зневагою та протестом, що означало — її волі протидіяти не можна. І владним, твердим голосом розтлумачила все, що в цьому становищі належить. Не пізніше як за годину студент і доглядальниця повинні бути тут, щоб запобігти всяким випадковостям. їх треба підняти просто з ліжка й привезти сюди. Тільки її чоловік може це зробити. Тим часом біля хворого залишиться вона, це її обов’язок і право. Адже вона — його друг. Зрештою, вона так хоче, і ніхто їй у цьому не перешкодить.