— Так, дуже хочу! Ви добра.
— Бо кохаю вас.
— Я теж вас кохаю.
— О, не згадуйте про це!
— Прощайте, Ані.
— Прощайте, любий. До завтра.
— Прощайте.
Бертен поцілував їй руки, потім поцілував її в скроні, потім у куточок уст. Тепер очі його були сухі, вигляд рішучий.
Він обійняв її, пригорнув до себе, і припавши устами до її чола, немов пив, вдихав усе кохання, яке вона почувала до нього.
І швидко пішов не обертаючись.
Лишившись сама, графиня впала на стілець і заридала. Так сиділа б до ночі, якби Аннета не прибігла по неї.
Щоб мати час витерти почервонілі очі, графиня сказала:
— Мені треба написати кілька слів, дитино моя. Іди, я незабаром буду.
До вечора вона мусила клопотатись важливою справою посагу.
Герцогиня з небожем обідали в Гійруа по-родинному. Тільки-но вони посідали до столу, розмовляючи про вчорашню виставу, як увійшов служник із трьома величезними букетами в руках.
Пані де Мортмен здивувалась.
— Боже мій, що це таке?
— О, які гарні! — вигукнула Аннета. — Хто це міг нам прислати?
— Певно, Олів’є Бертен, — відповіла графиня.
Вона не переставала думати про нього. Він видався їй таким похмурим, таким трагічним, вона так ясно бачила його безпорадне лихо, так гостро почувала в собі відбиток його туги, так ніжно й глибоко кохала його, що серце її стискалось від зловісного передчуття.
В кожному букеті справді були картки від Бертена. На кожній він написав олівцем імена графині, герцогині та Аннети.
Пані де Мортмен спитала:
— Чи не занедужав ваш друг Бертен? Учора в нього був кепський вигляд.
— Так, він трохи турбує мене, хоч і не скаржиться, — відповіла пані де Гійруа.
— О, з ним те, що й з нами всіма — старіє,— докинув її чоловік. — Навіть дуже старіє. Загалом мені здається, що старі парубки піддаються зразу. Вони швидше занепадають, ніж ми. Він таки дуже змінився.
— Це правда! — зітхнула графиня.
Фарандаль зненацька перестав шепотітись 3 Аннетою й сказав:
— В сьогоднішньому "Фігаро" є дуже неприємна для нього стаття.
Всякий напад, всяка критика, всякий несприятливий натяк на її друга обурював графиню.
— О, — заперечила вона, — таким видатним людям, як Бертен, можна не звертати уваги на такі гидоти.
— Неприємна для Олів’є стаття? — здивувався граф. — А я не читав її. На котрій сторінці?
— На першій, передова, — мовив маркіз. — Називається "Сучасний живопис".
І депутат перестав дивуватись.
— Зрозуміло. Я не читав її, бо вона про живопис.
Усі посміхнулись, знаючи, що, крім політики та сільського господарства, пан Гійруа нічим не цікавиться.
Потім тема розмови змінилася. Нарешті всі перейшли до вітальні пити каву. Графиня не слухала, насилу відповідала— її ятрила думка: "Що робить зараз Олів’є? Де він? Де обідав? Де блукає, гнаний сердечною мукою?" Тепер вона карталася, що відпустила його, не лишила в себе, і уявляла, що він тиняється по вулицях, сумний, безпритульний, самотній, тікаючи від свого горя.
Аж поки не поїхала герцогиня з небожем, графиня мовчала й мучилась невиразним та забобонним страхом, потім лягла в ліжко й лежала безсонна, думаючи про нього.
Минуло дуже багато часу, аж ось їй почувся дзвінок у передпокої. Вона затремтіла, сіла й слухала. І вдруге дзвінок задзвонив у нічній тиші.
Вона схопилась із ліжка й щосили натиснула на кнопку електричного дзвонйка, аби розбудити покоївку. Потім із свічкою в руках побігла до передпокою.
— Хто там? — спитала, не відчиняючи дверей.
Незнайомий голос відповів:
— Це лист.
— Від кого лист?
— Від лікаря.
— Якого лікаря?
— Не знаю, тут про нещастя.
Не вагаючись, графиня розчинила двері й побачила візника в цератовому капелюху. Він тримав у руках листа й подав їй. Вона прочитала: "Дуже терміново. Панові графу де Гійруа".
Рука була незнайома.
— Зайдіть, голубе, — сказала графиня. — Сядьте й почекайте.
Біля чоловікової кімнати її серце закалатало, і вона навіть не могла його покликати. Постукала в двері свічником. Граф спав і не чув.
Тоді вона почала нетерпляче, нервово бити ногою в двері. Нарешті сонний голос спитав:
— Хто там? Котра година?
— Це я, — відповіла графиня. — Хочу передати вам термінового листа — його приніс візник. Якийсь випадок.
Він пробурмотів з-за пологу:
— Почекайте, встаю. Зараз.
Через хвилину він вийшов у халаті. Ту ж мить прибігли два лакеї, розбуджені дзвінками. Вони були спантеличені, приголомшені, побачивши в їдальні незнайомого, що сидів на стільці.
Граф узяв листа й крутив його в руках, бубонячи:
— Що воно? Не розумію.
— Та прочитайте ж! — нетерпляче сказала вона.
Він розірвав конверта, розгорнув папір, скрикнув перелякано й спантеличено глянув на дружину.
— Що таке, Боже мій? — спитала вона.
Він так хвилювався, що ледве міг говорити й насилу пробурмотів:
— О, велике нещастя!.. Велике нещастя!.і Бертен потрапив під карету.
— Помер! — вигукнула вона.
— Ні, ні,— відповів Гійруа. — Прочитайте самі.
Вона вирвала з його рук листа й прочитала:
"Пане, сталося велике нещастя. Нашого друга, славетного художника Олів’є Бертена збив омнібус і переїхав його колесом. Не можу ще нічого сказати про можливі наслідки цього нещастя, — воно може бути й не серйозне, але так само може привести до фатального кінця. Пан Бертен дуже просить Вас і благає графиню приїхати до нього негайно. Сподіваюсь, пане, що графиня й Ви ласкаво не відмовитесь виконати бажання нашого спільного друга, що, може, не доживе й до ранку.
Доктор де Рівіль"
Графиня дивилась на чоловіка застиглими, повними жаху очима. Потім зненацька її, мов електрикою, пронизала та мужність, що іноді обертає жінку в годину лиха на найхоробрішу з усіх живих істот.
Вона обернулась до покоївки:
— Одягатись! Швидше!
— Що пані надіне? — спитала та.
— Байдуже, що хочете. Жаку, — додала вона, — будьте готові через п’ять хвилин.
У глибокому зворушенні, йдучи до своєї кімнати, вона побачила візника, що й досі чекав, і спитала:
— Екіпаж із вами?
— Так, пані.
— Гаразд, зараз поїдемо.
Потім побігла в кімнату.
Поспішаючи, поривчастими рухами безумної жінки, за-стібуючи гаплики, зав’язуючи шворки, вона абияк одяглася, потім зібрала й скрутила перед дзеркалом волосся, дивлячись, — і не думаючи тепер про це, — на своє бліде обличчя й похмурі очі.