Він, важко відсапуючи, підпливає ближче й обдає вчителя дощем скалок.
— Ану, к чортам! — здригається той од неприємного почуття і наміряється виходити з води. Та пізно: диякон хапає його на оберемок і кидає геть од берега.
Гучний регіт, схожий швидше на ржання, плюскіт води викликає по очеретах дзвінку луну й полохає жаб, що шпарко одна за одною плигають у воду.
За чверть години диякон з учителем сидять знов коло "Почаевских Известий" і гріються після купання.
— Що то ти пишеш, дяче? — питає, нюхаючи шкоринку, диякон.
Всепітий не чує, опанований думками.
— Вірші, мабуть... О, глянь... хто воно ото йде? — стурбовано шепоче учитель.
— Отець Василь,— бурчить диякон.— Де він узявся?.. Ну, що, як бачив!..
Пляшка й чарка миттю ховаються під "Почаевскими Известиями".
О. Василій не підходить близько. Він стоїть над кручею й патерицею махає дияконові.
— Добривечір, о. Василію,— підбігає до нього диякон.— Звідки Бог несе?
— По случаю хотєнія матушки скупатись, я з бідаркою стояв на прилічном расстоянії од берега і імєл наблюдєніє. Все бачив.
О. Василій завсігди з підвладними розмовляє офіціальною мовою.
— Тільки не розпізнав, так сказать, автора сих непристойних учинків...
Диякон нагнувся панотцеві до вуха й зашепотів:
— Та хто ж? Звісно, Всепітий. Не буду ж я, маючи такий сан...
— Увіщать треба було...
— Еге, такого огиря вдержиш. Бач, який святий сидить, ніби нічого й не знає...
— Надлежить про се. отцу благочинному доложить. Ішли б додому, чого тут сидіти допізна. Прощай.
— Йдіть здорові... І ми зараз ідемо.
Кремезна, довга постать о. Василія ховається за тернами, а диякон, посміхаючись і позираючи на Всепітого, вертається назад.
— Чого йому?
— Та нічого особливого. Завтра панихида вранці... щоб приготовився.
— Не бачив нічого?
— Ні, не бачив.
Вони мовчки допивають горілку й підводяться.
— Ти куди, учителю благий?
— Я... на той бік... хм... Мені не по дорозі з вами.
— До вбогої вдовиці, хе-хе-хе! Ну, я з тобою. Ходім з нами, дяче?
— Куди? На той бік?..— не розуміє Всепітий.— Чого?
— Пастись, хе-хе-хе! Чи ти до Хрущівни?
Очі Всепітому ясніють, і він киває головою.
— І охота тобі... вона ж кацапка, а ти не любиш їх. Я навіть дивуюся, як ви розумієте одно одного.
Всепітий вибачливо посміхається.
— Але... вона кохає мене.
— Ну, то що? . ..
— А те, що присутність в душі людини сього почуття в силі натхнути її навіть на героїчні вчинки. Сила кохання безмежна й може повести до найширших обріїв. Сфера кохання — всесвіт... Коли людина спалахне коханням, то для коханої істоти вона офірує всім: життям, думками, вірою й т. ін. Інтелект її набирає духу коханої істоти, аби наблизитись до неї...
— Я тебе про Хрущівну питаю, а ти про якусь істоту.
— Про неї я ж і кажу. Вона кохає мене, тому розмовляє зо мною моєю мовою.
— Хрущівна? по-мужичому? Хм...— неймовірно знизує плечима Беззаконієв.— Щось не той... Стривай, учителю благий, куди ж ти?..
— Ходімо, коли йдеш, бо його й до ранку не переслухаєш.
— Зараз... Цікаво мені... хотілося б послухати, як Хрущівна з дяком по-хахлацькому чеше.
— По-українському.
— Все одно... Ну, прощай! Колись послухаю, як Анютка балакає.
"Якісь ідіоти,— думав Всепітий, коли вчитель з дияконом сіли в човна й попливли на той бік.— "Анютка"... Хе!.. Люба, кохана Галя! Одначе вже пізненько. Треба поспішатись, бо поки дійду, то й ніч зуспить".
Він повернувся і пішов, задумливий, мрійний. На березі самітно забілів аркуш "Почаевских Известий".
. . . . . . . . .
Хрущівна чекала Всепітого на лаві, біля ганку.
— Наконєц-то,— промовила вона.
— Нарешті, моя кохана,— зауважив їй він.
— Нарешті-то...
— Чекала? — ніжно прошепотів він, оповиваючи рукою гнучкий стан її й закохано зазираючи в її сірі великі очі.
— Чекала. Думала — не прийдеш, розкохав?
— Тебе?.. О, ніколи, моя богине, мій раю.
Вони пригорнулись одне до одного, й серця їм затіпались в унісон. Чарівна ніч непрозорим серпанком ховала од заздрісного, поганого ока святе кохання, й палко витьохкував в саду соловейко пісню любові.
Пройшов вулицею підпилий дядько.
— Мене... мене зневажати?..— мурмотів він.— Ні, брешеш!.. на мені не поїдеш... Ти думаєш, шкурьохо, як у тебе врядник щовечора сидить, то я не посмію?.. А цього не хочеш?.. На! на!,, З'їла?..
Десь свиснув стражник. Тинялась поблизу незагнана свиня.. Зупинившись коло ганку, почала довго-довго чухатись, рохкаючи з великим задоволенням.
— Ачу,— гукнув на неї Всепітий.— Ходімо, Галю, в садок, бо тут... трохи не той... багато прози. Мати спить уже?
— Ні... жде ужинать... вечерять, то-есть,— похватилася вона.— Ходім мій... любий?
— Ах, проза, проза,— сміявся він, ведучи її під руку по східцях.— Ну, та вже ходімо, нема що робити.
— Без прози тоже нельзя, коли кушать хатіться.
— Мова, мова. Галю! Боже!..
Всепітий аж за голову вхопився.
— Я вивчусь, мілий, дай срок. Я вивчусь... мені также наравиться твій язик...
— Подобається, а не наравиться... Так, зіронько, коли кохаєш, то швидко вивчишся.
— Кохаю, кохаю ж, любий! — обняла його за шию Хрущівна й міцно поцілувала.— Бач,— засміялась вона,— уже почти вивчилась.
— Серце, рибко,— раював Всепітий,— тільки не почти, а майже.
— Ну, годі тобі упрікать. Ходім... вечерять.
За столом в їдальні сиділа огрядна Хрущиха. Угледівши Всепітого, вона зраділа й подзвонила.
— Здравствуй, свет,— привітала Хрущиха Всепітого.— Садись, касатик, будем ужинать... Агашка! Агашка! Куда запропастилась, подлая девка? Подавай вечерять... Ти уж извини, свет, меня, старуху, не могу по-вашему болтать...
— Я вже вам казав,— скривився Всепітий,— не треба перепрошувати.
— Гаварил, свет, гаварил...
Вона ще довго квохтала, а Всепітий сидів і закохано стежив за Хрущівною. Влучивши годину, Галя непомітно моргнула матері, й та заквохтала:
— Уж ты извини, свет, меня, старуху... Я насчет женитьбы твоей...
— Мама! — спустила очі Галя.
— Што ты, касатка, дело житейское, стыдиться нечаво. Уж коли ты затеял, свет, то нужно по всей форме.
— Я вас не розумію,— здивовано промовив Всепітий.
— Обручиться, гаварю, следует. Оно покрепче будет, да и нам спокойней. Нынешняя молодежь, свет, что ветер в поле.