Сіддхартха

Страница 5 из 31

Герман Гессе

Тішила вухо легенда про Будду, чарами повівало від цих розповідей. Адже хирний був світ, нестерпне було життя, а тут раптом ніои відкрилось яке джерело, ніби пролунав поклик провісника — втішливий, лагідний, сповнений благородних обіцянок. І повсюди, куди долинала чутка про Будду, повсюди в індійських землях юнаки прислухались, проймалися мріями, проймалися сподіваннями, і в усіх містах та селах брахманські сини радо стрічали кожного прочанина і чужоземця, коли той приносив звістку про нього — Величного, Шак'ямуні.

Дійшла ця легенда й до саман у лісі, і до Сіддхартхи, і до Говінди, — дійшла мало-помалу, крапля по краплі, і кожна та крапля тяжіла надією, кожна та крапля тяжіла сумнівом. Сіддхартха з Говіндою розмовляли про це рідко, бо старшому серед саман легенда прийшлася не до смаку. Він десь почув, що так званий Будда колись був аскетом і жив у лісі, але потім повернувся до безтурботного життя та мирських утіх, і того Гаутаму він, старший саман, мав за ніщо.

— О Сіддхартхо, — звернувсь якось Говінда до товариша, — сьогодні я був у селі, й один брахман запросив мене до себе в дім. Там я застав одного брахманського сина з Магадхи. Він бачив Будду на власні очі й чув, як той проповідує своє вчення. Сказати щиро, мені аж перехопило дух, і я подумав собі: "Хоч би настала та година, коли й ми, Сіддхартха і я, почуємо вчення із уст того Довершеного!" о друже, скажи, чи не піти туди й нам і не послухати вчення із уст самого Будди?

І промовив Сіддхартха:

— О Говіндо, я завше гадав собі, що ти зостанешся у саман. Я завше думав, що мета твоя — і в шістдесят, і в сімдесят літ усе віддаватися навичкам і вправам, які уславили саман. Та, бачу, надто погано я знав Говінду, погано я знав, що в нього на серці. Отже, друже мій любий, ти хочеш ступити на іншу стежку й піти туди, де Будда проповідує своє вчення?

Відповів Говінда:

— Що ж, глузуй, коли хочеш. Глузуй скільки завгодно, Сіддхартхо! Та хіба не прокинулась і в тобі потреба й бажання послухати те вчення? А хіба ти колись не казав мені, що не довго вже йтимеш шляхом саман?

Засміявся Сіддхартха — так, як сміятись умів тільки він, і в голосі його вчулися нотки смутку й іронії водночас, коли він промовив:

— Це ти гарно сказав, Говіндо, дуже гарно, і слушно згадав про мої слова. Але згадай же й про інше, що я тобі казав, — про те, що я вже стомивсь від учень та науки і більше у них не вірю, а також про те, що я мало вже вірю в слова наших учителів. Та гаразд, любий, я ладен його вчення послухати, хоч у душі й відчуваю, що кращого плоду того вчення ми вже скуштували.

Промовив Говінда:

— Готовність твоя тішить мені серце. Але скажи, як воно може так бути? Як Гаутамине вчення — ще до того, як ми його почули, — могло подарувати нам свій найкращий плід?

Відповів Сіддхартха:

— О Говіндо, давай спершу посмакуємо цим плодом, а тоді вже побачимо, що буде далі! А плід цей, який ми вже нині завдячуємо Гаутамі, полягає у тому, що Будда нас кличе піти від саман! Чи дасть нам Гаутама щось інше, щось іще краще — цього, любий друже, зі спокійним сумлінням зачекаймо.

Того самого дня Сіддхартха повідомив старшого серед аскетів про свою волю піти від нього. Сіддхартха звернувсь до старого самани шанобливо й скромно, як і належить молодшому віком і учневі. Та самана, почувши про намір обох юнаків покинути його, розгнівався, залементував і почав їх на всі заставки лаяти.

Говінда злякався й не знав уже, що його й діяти. Проте Сіддхартха нахилився товаришеві до вуха й прошепотів:

— Зараз я покажу старому, що дечого в нього таки навчився! Зосередивши душу, він ступив до самани ближче, перехопив його погляд і прикував до себе, а тоді позбавив старого волі, примусив замовкнути, підкорив власній волі й наказав покірно робити те, що він, Сіддхартха, від нього зажадає. Старий чоловік мовчав; погляд у нього застиг, воля його була паралізована, руки обвисли. Перед Сіддхартхиним чаклуванням він був безсилий. Думки його опинилися в полоні Сіддхартхиних думок, і самана мусив робити все, що йому наказували. Отож він заходився раз по раз кланятись, корчити задоволені міни й нарешті, затинаючись, благочестиво побажав юнакам щасливої дороги. А Сіддхартха з Говіндою чемно відповіли на ті його поклони, подякували на добрім слові й, помахавши рукою, вирушили в путь. Згодом Говінда сказав:

— О Сіддхартхо, ти навчився в аскетів більше, ніж я гадав! Зачарувати старого саману важко, дуже важко. Воістину, якби ти лишився був із ними, то скоро навчився б ходити по воді.

— Я не прагну ходити по воді, — відповів Сіддхартха. — Нехай такими навичками вдовольняються старі самани.

Гаутама

У місті Саватхі кожен малюк знав ім'я величного Будди, в кожнім домі ладні були наповнити жебрацьку мисочку мовчазним прохачам — Гаутаминим учням. Неподалік від міста було улюблене Гаутамине пристанище — гай Джетавана, що його подарував Будді та його послідовникам багатий купець Анатхапіндіка, вірний шанувальник Величного.

Про цю місцевість раз по раз чули два молоді аскети, коли питалися про Гаутаму. І коли вони прийшли до Саватхі, то вже в першому будинку, перед дверима якого спинились і попросили милостиню, їм дали подаяния, і вони взяли його, і Сіддхартха спитав у жінки, що винесла їм поїсти:

— Зроби ласку, о милосерда, скажи, де тепер Будда, найдостойніший із достойних? Ми, двоє саман, прийшли з лісу, щоб побачити його, Довершеного, й послухати з його уст повчання.

І відповіла їм жінка:

— Воістину, самани з лісу, прийшли ви туди, куди треба. Знайте ж, Величний живе у Джетавані, в Анатхапіндіковім гаю. Там ви, прочани, знайдете й нічліг, бо місця в гаю доволі для численних мандрівців, що сходяться туди й слухають з його уст повчання.

Невимовно зрадів Говінда й на радощах вигукнув:

— Отже, своєї мети досягли ми, і шлях наш скінчився! Одначе, скажи нам, о матір прочан, чи ти знаєш його, Будду, чи бачила ти Величного на власні очі?

І промовила жінка:

— Його, Величного, я бачила і не раз. Не один день спостерігала, як він, мовчазний, у жовтій накидці, проходить міськими вуличками, як мовчки простягує під дверима в людей свою мисочку для жебрів, як іде з наповненою мисочкою назад…