Не усвідомлюючи вже, чи існує ще час і скільки це споглядання тривало — одну мить чи сотні років, не знаючи вже, чи є Сіддхартха, чи є Гаутама, чи є власне "я" і "ти", мовби вцілений у душу божественною стрілою, рана від якої, мов мед, солодка, в глибині єства зачарований і розчинений, Говінда ще хвилю постояв, схилений над спокійним Сіддхартхиним обличчям, яке щойно поцілував, яке щойно було коном усіх перевтілень, усього грядущого, всього сущого. Після того, як під оболонкою образу знову зімкнулася глибінь тисячократності, він уже не мінявсь; він усміхався спокійно, всміхався тихо й лагідно — може, надто доброзичливо, може, надто глузливо, точнісінько так, як усміхався він, Величний.
Низько вклонився Говінда; по старечих щоках його котилися сльози, а він їх не помічав; у серці його вогнем горіло почуття щонайглибшої любові, щонайсмиреннішої шаноби. Низько, до самісінької землі вклонився він Сіддхартсі. Той сидів нерухомо, й усмішка його нагадувала про все, що Говінда любив, що було йому любе й святе.