Сіддхартха слухав. Він увесь обернувся в увагу, весь поринув у слухання, був зовсім порожній, тільки всотував звуки. І відчув Сіддхартха, що науку слухати він нарешті осяг остаточно. Усе це, оте багатоголосся в річці, він чув уже не раз, але цього дня воно лунало інакше. Численних тих голосів він уже не відрізняв один від одного — не відрізняв радісних від журливих, дитячих від дорослих; всі вони злилися водно, в тужливий стогін і сміх мудреця, у гнівний крик і хрипи вмирущого; все було одним цілим, усе, тисячократ поглинене, переплелося, сплелося. І все це разом, усі голоси, всі цілі, вся туга, усі страждання, всі втіхи, все добре й зле — все це вкупі був світ. Усе вкупі було рікою сущого, музикою життя. І коли Сіддхартха пильніше прислухавсь до цієї ріки, до цього багатоголосого співу, коли не чув уже ні страждань, ні сміху, коли вже не зачіпався душею за один якийсь голос і не входив у нього своїм "я", а слухав їх усі, слухав як одне ціле, як єдність, тоді їхній величний багатоголосий спів склався в одне-єдине слово, і це слово було "Ом" — довершеність.
"Чуєш?" — знов запитав його Васудевин погляд.
Ясно заграла на Васудевинім обличчі усмішка, заіскрилася в кожній зморщечці, як ото в кожному голосі річки іскрився Ом. Ясно світилася в нього усмішка, ко-ли він дививсь на товариша, і тепер така сама усмішка ясно осяяла і обличчя Сіддхартхи. Рана його розквітла, страждання його променилося, його "я" переливалося в єдність.
Цієї години Сіддхартха перестав опиратися долі, перестав страждати. На виду його зацвіла радість знання, якому не протистояла вже воля, яке осягло довершеність, яке перебуває в злагоді з рікою сущого, з життєвим потоком, яке сповнене співчуття, сповнене чужих радощів, яке віддане плинові, належить єдності.
Коли Васудева підвівся з колоди на березі, коли глянув Сіддхартсі в очі й побачив, що в них промениться радість знання, то легенько торкнувся рукою товаришевого плеча — по-своєму стримано, лагідно — і сказав:
— Цієї години я ждав, о друже. Ось вона і настала. Тепер дозволь, я піду. Довго я ждав цієї години, довго був перевізником Васудевою. Годі. Прощавай, моя хижо! Прощавай, моя річко! Прощавай, Сіддхартхо!
Сіддхартха низько вклонивсь Васудеві.
— Я знав, — тихо промовив він. — Підеш до лісу?
— Так, піду до лісу, піду до єдності, — відповів Васудева сяючи.
Сяючи вирушив він у дорогу. А Сіддхартха стояв і дививсь йому вслід. Щасливий, серйозний стояв він і бачив, що хода Васудевина сповнена миру і спокою, чоло промениться, постать вся світиться.
Говінда
Вкупі з іншими ченцями зайшов якось Говінда відпочити до гаю, що його куртизанка Камала подарувала колись Гаутаминим учням. Там він почув розмову про одного старого перевізника, який живе на річці, за день ходи від міста, і якого багато хто має за мудреця. І коли Говінда рушив далі, то надумав завернути на перевіз, бажаючи побачити того перевізника. Бо хоч Говінда ціле життя жив і праведно й молодші ченці його вік та невибагливість глибоко шанували, та неспокій, жадоба шукань у серці його не згасла.
І прийшов він до річки, попросив у старого перевозу й, коли вже на другому березі вони вийшли з човна, сказав:
— Багато добра ти нам робиш, багатьох уже з нас, ченців і прочан, переправив ти через річку. Чи не шукаєш і ти, перевізнику, праведного шляху?
Усміхнувся Сіддхартха старечими очима, промовив:
— Ти називаєш себе шукачем, о достойний, а самого літа вже он як обсіли, і носиш одіння Гаутаминих учнів.
— Я вже, звісно, старий, — Говінда сказав, — та шукати не кидаю. І не кину шукати, поки й віку мого, бо в цьому — моє призначення. Одначе, гадаю, шукав у житті і ти. Може, скажеш мені, о шановний, хоч слово?
Відповів Сіддхартха:
— Що ж тобі, о достойний, сказати? Може, те, що ти надто довго шукаєш? Що шукаєш, але не знаходиш?
— Як так? — здивувався Говінда.
— Коли хтось шукає, — провадив Сіддхартха, — то часто буває, що очі його бачать лиш те, що він шукає, і вже він не в змозі нічого знайти, ні для чого не в змозі відкритись, бо думає тільки про те, що шукає, бо має мету, бо вона його зачарувала. Шукати — це мати мету. А знаходити — це бути вільним, відкритим, не мати мети. Ти, о достойний, і справді, либонь, шукаєш, бо, йдучи до мети, не помічаєш того, що в тебе перед очима.
— Я й досі не доберу до пуття, — озвався Говінда, — про що ти оце говориш. Сказав Сіддхартха:
— Колись, о достойний, багато років тому ти вже побував на цій річці й побачив на березі чоловіка, що спав. Ти сів коло нього, щоб стерегти його сон. Одначе впізнати його, о Говіндо, ти не впізнав.
Вражений, немов заворожений, дивився чернець перевізнику в очі.
— Ти Сіддхартха? — нарешті промовив він нерішуче. — Я не впізнав би тебе і на цей раз! Щиро вітаю тебе, Сіддхартхо! Я тобі вельми радий! Ти дуже змінився, друже… Виходить, став перевізником?
Сіддхартха всміхнувся лагідно.
— Так, перевізником. Декотрі люди, Говіндо, мусять весь час мінятись, мусять вдягатися так і так, і один із них — я. Ласкаво прошу тебе, любий, зоставайся у мене на ніч.
І Говінда зоставсь ночувати у Сіддхартхиній хижі й ліг спати на ложі, що було колись Васудевине. Багато про що розпитував він у товариша юності, багато чого про себе і про своє життя мусив йому розповісти Сіддхартха.
А як другого ранку настала пора збиратись, Говінда не без вагань промовив такі слова:
— Перше ніж я піду своїм шляхом далі, дозволь мені, о Сіддхартхо, спитати у тебе іще щось. Чи є в тебе вчення? Чи є в тебе віра або знання, що його ти тримаєшся і що помагає тобі в житті й у твоїх праведних діяннях?
Відповів Сіддхартха:
— Ти ж знаєш, любий, що я ще замолоду — тоді, як жили ми з тобою в покутників у лісі, — перестав вірити у вчення та вчителів і відвернувся від них. Такий я й лишився. Одначе відтоді я мав учителів багато. Довго я вчився в одної вродливої куртизанки; вчив мене і багатий купець та кілька гравців у кості. А якось моїм учителем став навіть один прочанин — учень величного Будди: він сидів коло мене в лісі, поки я спав. Я повчився також і в нього і вдячний, дуже вдячний також і йому. Та найбільше навчився я тут, у цієї ось річки і в мого попередника, перевізника Васудеви. Він був дуже простий чоловік, той Васудева, не мислитель, але знав усе, що треба знати, і не з гірш від Гаутами. Він був Досконалий, святий.