Такі були в Сіддхартхи думки, така була його спрага й мука.
Часто проказував він слова з Чахндог'ї-упанішади: "Щира правда, ще одне ім'я в брахмана — істина, і хто про це знає, той входить щодень у царство небесне". Нерідко те царство небесне здавалось йому вже недалеким, однак жодного разу він не досягав його цілком, ніколи не погамовував спрагу до кінця. І з-поміж усіх мудрих і наймудріших, яких він знав і повчання яких з насолодою слухав, з-поміж усіх них не було жодного, хто осягнув би його, царство небесне, цілком, хто погамував би її, споконвічну спрагу, цілком.
— Говіндо, — сказав якось Сіддхартха до товариша, — Говіндо, ходімо, любий, під баньянове дерево — повправляємось у самозаглибленні.
Прийшли вони під баньянове дерево, посідали: тут — Сіддхартха, кроків за двадцять — Говінда. Поки цей сідав, готуючись промовити Ом, Сіддхартха вже стиха проказував вірш:
Ом — це лук, стріла — це душа, У Брахмана лучить стріла, І вцілити треба конче.
Згодом, коли вони повправлялись, як завжди, у самозаглибленні, Говінда підвівся. День добігав кінця, пора було готуватися до вечірнього обмивання. Говінда покликав товариша. Сіддхартха не озвався. Він сидів, занурившись у себе, і його застиглий погляд був спрямований кудись у далечінь, а з-поміж зубів ледь виднівся кінчик язика; здавалося, Сіддхартха не дихає. Так він сидів, поринувши в себе, зосередивши думку на Ом, націливши душу, мов стрілу, у Брахмана…
Одного дня містом, де жив Сіддхартха, проходили самани — прочани-аскети; троє виснажених, згаслих чоловіків, не старі й не молоді, з укритими курявою, покривавленими спинами, майже голі, опалені сонцем, повиті самотністю, чужі й ворожі світові,— зайди й худоребрі шакали в царстві людей. Від них ішов гарячий дух погамованих пристрастей, виснажливого обов'язку, жорстокого самозречення.
Увечері, як минула година самоспоглядання, промовив Сіддхартха до Говінди:
— Завтра вранці, о друже мій, Сіддхартха піде до саман. Він стане саманою. Почувши ці слова й уздрівши на застиглому товаришевому ооличчі
рішучість, тверду й невідворотну, як пущена з лука стріла, Говінда зблід. І ту ж мить, із першого погляду збагнув: "Ось воно й починається, тепер Сіддхартха піде своїм шляхом, доля його в же пускає паростки, а разом з його долею — і моя". І Говінда став блідий, мов суха бананова лушпинка.
— О Сіддхартхо! — вигукнув він. — А батько ж тобі дозволить? Сіддхартха подивився на товариша так, ніби ще не зовсім прокинувся від сну.
І враз прочитав у Говіндиній душі все — прочитав страх, прочитав покору.
— О Говіндо, — мовив він стиха, — нащо нам марнувати слова? Завтра на світанні я починаю жити життям саман. Тільки не кажи про це більш нічого.
Сіддхартха ступив до комірчини, де на личаній маті сидів батько, мовчки став і стояв доти, доки батько відчув, що позад нього хтось є. І озвався брахман:
— Це ти, Сіддхартхо? Кажи вже, що маєш сказати. І промовив Сіддхартха:
— З твого дозволу, батьку. Я прийшов сказати, що мене тягне покинути завтра твій дім і піти до аскетів. Мене тягне стати саманою. Нехай батько не перечить моєму бажанню.
Брахман мовчав. Він мовчав так довго, що в невеличке віконце вже заглянули зорі, а тоді на зміну їм прийшли інші, а в комірчині все панувала тиша. Німо, нерухомо стояв, схрестивши на грудях руки, син, німо й нерухомо сидів на маті батько, а зорі все пропливали небом. І промовив нарешті батько:
— Не подобає брахманові казати різких і злих слів. Але в серці моїм ворушиться невдоволення. Не хотів би я почути з твоїх уст таке прохання вдруге.
Брахман спроквола підвівся. Сіддхартха стояв мовчки, зі схрещеними на грудях руками.
— Чого ти ждеш? — спитав батько. І відповів Сіддхартха:
— Ти знаєш.
Батько невдоволено рушив із комірчини, невдоволено ввійшов до будинку й ліг на своє ложе.
Але сон од нього тікав, і через годину брахман устав, ступив кілька кроків туди-сюди, вийшов надвір. Зазирнувши у віконце до комірчини, побачив, що Сіддхартха так само стоїть зі схрещеними руками, на тому самому місці. Тьмяно білів його світлий одяг. З неспокоєм у серці повернувся батько в будинок.
Ще за годину, — сон усе злітав із його очей, — брахман знову підвівся, пройшовсь туди й назад, переступив поріг. Уже виплив місяць. Брахман заглянув крізь віконце до комірчини й побачив, що Сіддхартха стоїть там-таки — нерухомо, зі схрещеними руками; на голих його ногах відсвічувало місячне сяйво. З тривогою в серці батько вернувся до ложа.
А за годину прийшов знов, і ще за годину прийшов знов, і щораз заглядав у віконце й бачив, що Сіддхартха стоїть посеред комірчини, стоїть у місячному сяйві, стоїть у світлі від зірок, стоїть у темряві. І так приходив брахман щогодини, мовчки ставав під віконцем, зазирав усередину й бачив, що син стоїть нерухомо, і батьківське серце сповнював гнів, сповнювала тривога, сповнювала нерішучість, сповнював біль.
І в останню нічну годину, вже перед досвітком, брахман ізнов прийшов до комірчини, переступив поріг, побачив, що юнак так само стоїть, і видався він батькові великим і якимсь аж чужим.
— Сіддхартхо, — промовив брахман, — чого ти ждеш?
— Ти знаєш.
— І так і стоятимеш, поки настане ранок, поки настане день і вечір?
— Стоятиму й ждатиму.
— Ти стомишся, Сіддхартхо.
— Стомлюся.
— Ти заснеш, Сіддхартхо.
— Не засну.
— Ти помреш, Сіддхартхо.
— Помру.
— Волієш краще померти, ніж послухатись рідного батька?
— Сіддхартха завжди слухався батька.
— То ти відмовишся від свого заміру?
— Сіддхартха зробить так, як йому скаже батько.
До комірчини зазирнув світанок. Брахман завважив, що коліна в Сіддхартхи ледь помітно тремтять. Але на обличчі в юнака не здригалася жодна риса, очі його дивилися вдалечінь. Цієї хвилини брахман збагнув, що тепер Сіддхартха уже не з ним, не в батьківськім домі, що син його вже покинув.
Брахман торкнув Сіддхартху за плече й промовив:
— Ти підеш у ліс і станеш саманою. Як знайдеш у лісі блаженство, то приходь і навчиш блаженства мене. А коли знайдеш там розчарування, то повертайся, і ми знову приноситимемо разом богам жертви. А тепер іди поцілуй матір і скажи їй, куди зібрався. А мені пора на річку — час робити перше обмивання.