— Ох, не дійдеш ти, Демиде! Нема тобі ходу з такими ногами!
— Треба дійти... Еге ж, еге ж... Коли ніг не вистачить на руках лізтиму! Хоч кров з носа треба — до Астрахані!
— А так, так,— треба до Астрахані, до Царициного. А тоді вже піде не та музика...
Присадкуватий Трохим Найда не витримав:
— От не люблю... в бога... в мать!.. Навіщо себе надіями тішити ? Пуста надія — дурневі забавка. Годі! Довоювалися! Не з нашим, брат, писком революцію робити! Треба було не з того починати.
Качурін мляво й нехотя спинив його:
— Покинь! Чули вже!
— Чого чули ? Коли б вирізали напочатку всю буржуазію, то не гинули б тепер у пісках.
— Широко, хлопче, зачепив! Усіх не виріжеш і самим ножем справи не вирішиш!
— Чому ?.. Зробимо землю голою та й заведемо нове життя!
— Швидкий ти дуже, Найдо! На голому місці та на безлюдді далеко не поїдеш.
— Зате тепер далеко заїхали... Гнатиме нас Денікін від Кавказу аж до Білого моря.
— Спіткнеться!
-Ж ... .. _ . ............. ...
— Як тільки на робітничі міста напореться, так і спіткнеться. Все наше лихо, товаришок, у тому, що на Кубані робітників — жменя: не було кому порядкувати. А селянська маса,— тут, брат, усякого жита по лопаті... Селянську масу треба ще добре попосортувати.
Короп докірливо захитав головою:
— Ти, Кононе, того... не зневажай селянина. Селянин, браток, Денікіна бив. Еге ж, еге ж... Селянин десять місяців усю контрреволюцію глушив...
— Та я не зневажаю, дивак ти такий. Я ж і сам не де був,— з таманцями шилом патоку хлестав. Я тільки кажу: є селянин Демид Короп, безземельний городовик, і є селянин Гордій Брижань, куркуль на п'ятдесят десятин. Тут, брат, що п'ять дворів, то й п'ять політик.
— Та годі вже вам дурного язика полоскати! — роздратовано перебив хтось із гурту: — і без вас тоскно. Тут он навколо смерть блукає, а вони з дурного дива теревені завели.
Розмова увірвалася; затихав гомін. Щільніше тислися люди догурту, шукаючи затишку й тепла. Потроху втома перемагала: один по одному засинали бійці і ніч укривала їх чорною холодною наміткою. Висипали зірки на небо, замерехтів одвічний "Чумацький шлях"... Ще трохи — і "Віз" покотився на ранок. Дужче й дужче брався до роботи мороз. Де-не-де почали зриватися з лайкою поодинокі постаті, розминаючи задубілі ноги й руки.
Качурін прокинувся й кілька хвилин слухав ніч.
— Демиде, не спиш?
— Який там сон!
— Ось послухай, — ліворуч чакалки гризуться.
— То що?
— Чогось, брат, не поділили. Над людськими трупами так не гризуться.
Він підвівся й намацав Гвинтівку.
— Як можеш, ходім. Обізвався Найда:
— Не тривож: у нього ноги підкачали. Я піду. Знайшлося ще з п'яток охочих. Пішли ліворуч, просто
через буруни. З гребеня на гребінь, з бугра на бугор пройшли з півтори верстви. Почало сіріти. Характерне гавкання й скавучання чакалок чути було дужче. В балочці за пісковим гребнем знайшли покинуту напередодні ночівлю. Лежали трупи; стояло двоє возів. Поблизу возів поодкидали ноги задубілі коні. На возах позамерзали скарлючені люди. У декого вистачило сили сповзти на землю й плазувати услід за товаришами, що їх покинули. Так, рачкуючи, вони й замерзли.
Чакалки метушилися біля кінського падла й вили, захлинаючись на тривожно-злісних нотах. Качурін здивувався:
— Щось їх там збентежило: бігають навколо, а трупів не займають...
Помітивши людей, чакалки зникли за буграми. Найда перший скотився з буруна й наблизився до возів. Але він і сам ледве не завив разом з чакалками: у падлі були люди... Ні, не люди, а страшні, закривавлені, забруднені, скарлючені потвори. Змагаючись з лютим холодом, вони порозрізали коням черева, повикидали тельбухи й позалазили в гаряче закрівавлене нутро. Так і позасинали там, у теплі, в калі, в крові й бруді, втративши всяку людську подобу. Так і позамерзали разом з трупами.
Найда не витримав:
— Сімнадцять раз у бога... в христа... в пречисту його матір! Та не буде ж вам пощади від нас, буржуї трикляті, до віку ! За всі муки!.. За ганьбу й знущання!.. Зброї не буде, зубами горло гризтиму!
Він одвернувся й схвильовано загомонів до Качуріна:
— Ну, от скажи ж ти!.. Був у боях, бачив гори всякого падла, бачив і трупи товаришів, побитих та замучених, і соп-лів не розпускав... А тут, понімаєш ти, свербить біля серця. Та вони ж Корнілова били! Денікінців колошматили! — і ото тепер така смерть...
Качурін суворо перебив:
— Брось, товаришок, паніку розводити! Мерщій до роботи... Кожен щоб узяв не менше, як по пуду м'яса.
— Що ?!. З оцих коней ?
— А що ж такого?
— Кононе, подумай... У йому ж знайшли смерть наші товариші!
Качурін з досадою одмахнувся:
— Ат, дурниці! Аж досадно тебе слухати! Там он з голодухи люди з ніг падають, а ти тут слини розпустив. Візьми себе в руки цупкіше!
Попрацювавши з годину, вирізали кращі шматки й понесли їх до табору. Бійці заворушилися. Ділили м'ясо на порції й жадібно їли невеличкими шматками: знали вже з гіркого досвіду, що з голодухи треба їсти обережно.
Табір повеселішав; прокинулася надія.
— Кажуть, від Солоних озер до тракту не більше, як 70—80 верст.
— Держись, браточки ! Днів через 5 стрінемося з кізляр-ською колоною .
— Рачки доліземо, як не дійдемо!
— Підтягуй дужче пояски, хлоп'ята І
Жалю завдала звістка, що дванадцятеро хворих не можуть іти далі ; між ними — Короп.
Качурін сидів і думав важку думу. Демид покликав ЙОГО ближче. ^
— Так то, Конове... Думаєш?
— Думаю, Демиде...
— Скільки не думай, нічого не видумаєш... Еге ж, еге ж... Сотня десятьох не жде. Коли б іще хоч харчі були, — а то кожен прогаяний час—погибіль. Ви — того... ідіть собі швидше, скільки є сил, просто до моря. Хоч може й розминетеся з кізлярцями, та там уже не страшно.
— Демиде...
— Постой... Лишнього не говори ... Що ж поробиш, браток ?.. Не судилося... Еге ж, еге ж... Ну, попрощаймось.. >
Качурінові залоскотало в горлі й голос затремтів:
— Демиде!.. Десять місяців...
— Еге ж, еге ж... десять місяців... І ціла армія—десять місяців... А тепер—ціла, браток, армія погибає. Ти подумай î ціла армія !.. Пам'ятаєш — у горах ? Кидали хворих, кидали зайвих, щоб спасти здорових. Еге ж; еге ж... Власними руками — двох синів своїх... Е, та що там... Давай поцілуємося" Кононе ! ^Щг