Байсунгуров перепитав.
— Постой... Між вами ж була якась там симпатія ?,. Я не про тебе питаю, а про Тасю. Чого ж ви потім не порозумілися?
Рогожін весело засміявся:
— Шість років це була таємниця для самого мене, а тепер ось довідався. Я став, бачиш ти, за провокатора й видав Тасю та її друзів жандарам.
— Та що ти ?!
— Отож бач, так вийшло. Пам'ятаєш той арешт, коли забрали Тамазова, Поліщука й інших ? Дак ото — все я!
Тася не витримала:
— Та, Гаврику ж бо...
— Ні, пожди, Тасю. Я, справді шість років ходив перед нею провокатором. А вийшло це так. Без Тасі мені життя було не життя. Додержувався умови, на очі не попадався. Але щосуботи їхав до Владикавказу й потай блукав там по Офіцерській, біля № 19, щоб хоч здалека її побачити.
Маринка зацікавилася:
— Вона про це знала? Тася винувато відповіла:
— Ото то ж бо й є, що не знала! Коли б знала...
— Пожди, Тасю. Коли б ти знала, може б на гірше вийшло. Одне слово — я стежив за Тасею, стара Кологривиха стежила за мною, а жандари стежили за всіма. Вони давно викрили гурток Тамазова, де бувала й Тася. її заарештували, Тасю вислали. А стара Кологривиха дала їй докази, що все це я: мовляв, і стежив і на Тамазова нахвалявся.
— Постой, а це справді було?
— Було. Я ходив за Тасею, як тінь,— значить стежив. Я ревнував, як дурень, і нахвалявся поламати Тамазову ребра,— значить палав помстою. Це все використала Ганна Андріївна й зробила мене в очах Тасі провокатором.
— От баба! Ну що їй за вигода?
— А видиш ти — така вже була вона мужофобка. Вона вважала кожного мужчину за мерзотника й щиро хотіла застерегти Тасю від одного такого... Вона, навіть, запевняла Тасю, що я більше всього домагався за нею грошей і оженився тільки для того, щоб пролізти в офіцери. Тася, правда, з ласки своєї все це забула: мовляв, парубійка сам не тямив тоді, що робив. Але сталася революція. А я ж у ній — як боже теля! І знов ото спіткнувся, не на ту стежку попав. Дійшло того, що вже сама Тася тікала мене як чуми...
Маринка хитро підвела вгору палець:
— Тікала, а сама мучилася. Я знаю дещо, як вона в госпіталі ...
Тася схопилася з місця:
— Маринко! Тільки скажеш... Я те ж знаю дещо, як Маринка вчора .
Маринка засміялася й замахала руками:
— Не буду, не буду, мовчи вже...
І вона зайшлася кашлем. Байсунгуров з тривогою дивився
на неї. ^ '"^
Маринка танула, це факт. Останніх днів стали помічати, що вона частіше сідає відпочити, як тяжко слаба.
— Що з тобою, Маринко? Тобі зле? Світла усмішка золотила схудле личко:
— Мені добре, Тасю, не турбуйся.
Другого дня вона захворіла на тиф. Зранку намагалася йти за підводами, але не змогла. З винуватою посмішкою сіла на пісок.
— Ви не турбуйтеся, це пройде... Я б заснула, Тасю... Ти не плач! Це тільки так— думають, що вмирати страшно. Ти не плач, Тасю!
Але Тася плакала. І плакав Рогожін, цілуючи золоті Ма-ринчини руки. І Байсунгурову суворі очі припали солоною росою, коли він підняв Маринку й поніс до підводи.
Маринка зніяковіла й дорогою шепнула:
— Я вам зробила боляче, Климе?
— Ні, моя золота Маринко!.. .Я розумію тепер твою ясну правду!
— Климе!.. Ми всі вмремо... Ми не вийдемо з цих пісків... Треба уміти вмерти, Климе!
— Так, моя любо, — треба вміти вмерти, щоб з цього народилася нова леґенда, нові поривання, нове життя.
— Я вас прошу, Климе,— заступіть моє місце біля хворих...
— Життя віддам, Маринко!
— Я знаю... А тепер — нахились... Мені не сила...
Байсунгуров нахилився й на губах його затремтів поцілунок — такий слабий, як обірвана пелюстка степового червоного маку.
Маринка була — як надломлена квітка. Перша ж хвороба зв'ялила її протягом одного дня. Умирала — мов до вінця збиралася:
— Ти не плач, Тасю... Я рада, що так умираю... Що я? Яке моє життя було? А тут—.і я частинка цілої армії... І моє життя вплелося в її життя... Не плач, Климе... Я вже піду...
Маринка, маленька жінка з великим серцем, пішла за сотнями й тисячами інших Маринок, Нагнибід, Рябошапок і всіх тих, кого сама ти знаєш, о, мамо, революціє!
*
* *
Минали дні, сірі, як нудьга й одноманітні, як степова далечінь. Хворі, голодні, обірвані загони 11 — ї армії йшли врозтіч манівцями, тисячами стежок — по бездоріжжю.
Третя дивізія — рештки колишньої Таманської армії — рушила з Святого Хреста й Георгіївського, через Ачикулак, Величаївське й Нурмамбет — Мектеб, просто на північний схід, пісками астраханськими. Багато мовчазних таємниць ховає, тут сивий, обвіяний шурганами й старовиною степ. Понад півтори тисячі років засівав він свої простори кістками хозарськими, половецькими, комлицькими й ногайськими. В його пісках заметено хмари стріл і списів на полях жорстоких січ-У його курганах поховано стародавню татаро — монгольську славу. І дримає тепер сумна, безлюдна піскова пустеля під голосіння шурганів, дожидаючись, доки колективна праця й розум розбудять її до нового життя.
Степ поглинув таманців, закрутив, розметав і викинув поміж свої буруни й солонці невеликими загонами, групами й окремими одиницями. їхніми трупами засіяв жовті піски, зойками й прокльонами напоїв повітря.
Короп Демид п'ятий день ішов у гурті відсталих, знемо-жених бійців, без води й харчів. Були коні й підводи, було чимало людей, коли вирушили від останніх копанок за Нурмамбет — Мектебом. Піски, морози й голод швидко розвіяли їх дорогою й поклали на вічний відпочинок. На кожній ночівлі залишалися трупи, на кожний зупинці падали коні .Кінським падлом живилися люди; людськими трупами ласували чакалки. Щодня танув загін, як весняна крига.
Біля Гайдуцьких Солоних озер заскіглили перші колючі степові вітри. Звечора бійці розгрібали руками холодний пісок на затишних південних схилах кучугур і лягали спиною до спини, по кілька вряд, щоб не задубіти. Чимдалі мороз дужчав, бійці цокотіли зубами й лаялися в батька — матір абож жартами намагалися розвіяти безпорадний настрій.
— Оце доскочили! Холодно — аж коліна сами танцюють!
— Прийшла зима, кожуха нема, чоботи ледащо і їсти нема щгі*
— А ти не зідхай: чого нема, то й так нехай!
Короп Демид обережно скинув побиті шкарбани й розмотав прілі онучі на хворих ногах. До самих колін йому рясніли болячки й струпи. Товариш тисячоверстового переходу Ко-нон Качурін, слюсар з новоросійських майстерень, подивився скоса й похитав головою: