Рогожіну стало зовсім легко.
— Ну, спасибі на добрім слові... А ви ж сами куди? Чи не охота ще повоювати?
— Ні, моя путь додому. Я не салдат, а хазяїн. Є там у мене в Коноковому, під Армавіром сім десятин і дітей трійко. Хазяйнувати страх люблю. Щоб і садок мені й худоба й птиця—як на виставку. Перед війною виноградник затіяв, бібліотечку таку придбав. Мене тепер віжками від хазяйства не відтягнете.
— Ох, не вірю я в це хазяйнування! Війною пахне в повітрі.
— А то вже видно буде.
До Невинномиської добралися за м'яких зимових днів. Снігу майже не було. Ранками іноді над степом слалися тумани. В Невинномиській їм пощастило: на станції розвантажили два вагони лісу і салдати негайно реквізували порожняк, причепивши до чергового поїзду. Рогожін і Шаповал попали до числа щасливців, що набили вагони "до одказу".
На Коноковій сердешно попрощалися. Рогожін шуткував:
— Не засиджуйтеся, Михаиле Михайловичу! Ждатиму.
— А то вже далі видно буде, — повторив Шаповал свою загадкову фразу.
На Кавказькій устав і Рогожін. Тут, у хуторі Романівському, був штаб 39-ї дивізії, а по околицях стояли її полки й батареї. Рогожін поступив до Бакинського полку, в одну роту з Нагни бідою й Рябошапкою.
Нагнибіда почував себе ніяково після випадку на Прохлад-ній. Це своє почування він приховував зайвою метушнею. Радісно вітав заяву Рогожіна про бажання вступити до полку.
— Давно пора, Петровичу! Нам своїх офіцерів он як треба. Але Рогожін перепинив його:
— Будемо якось і без них. Я до вас не офіцером іду* а звичайним бойцем.
Нагнибіда вирячив очі.
— Як же це так ? Салдатів у нас досить, а офіцерів малувато. Навіщо воно здалося?
— А на те воно здалося, щоб ти мені більше не загрожував багнетом... І ке називав шкурою.
— Та хіба ж... Тожтакий випадок... Я сам себе не тямив.
— А треба, щоб і не тямивши себе, ти таки вважав мене за свого товариша, а не за офіцера. Одне слово — баста! Дуже прошу вас нікому не говорити про моє офіцерство. Хай воно не стоїть мені на перешкоді.
Нагнибіда мусів кінець-кінцем визнати, що так буде краще. Але неймовірний Рябошапка довго після того скоса придивлявся до Рогожіна. Що собі думає людина? Навіщо себе ставити в гірші обставини, коли це для діла непотрібно?.. Проте й він не мав підстав жалітися на Рогожіна: новий боєць першої роти старанно виконував свої обов'язки й був не поганим товаришем.
Козача Кубань, тим часом, гарячково творила самостійну кубанську республіку, силкуючись загородити її шаблями 33 своїх полків і багнетами 14 пластунських батальйонів. Правда, тут було дві течії. Старе Чорномор'я (Катеринодарська, Таманська, Полтавська, Єйська, Уманська й Чорноморська полкові округи), заселене колишніми запорожцями, схилялося до самостійництва й самоврядування. А "линійні" станиці (Уруп-ська, Лабінська, Кавказька й Кубанська полкові округи), заселені переважно дончаками й переселенцями з внутрішніх губерній, мріяли про "єдину неділиму" й поглядали на Дон. Переважали чорноморці, що нашвидку змайстрювали "демократичну республіку" за готовими зразками. Закони писала законодавча рада з товстенних, огрядненьких, статечних і ситих обранців, на чолі з учителем Рябоволом. Порядкував краєвий уряд, на чолі з меншовиком, колишнім редактором "Вільної України", Лукою Бичом. До уряду посадили кількох смирних і на все здатних інтелігентів із городовиків. Це звалося в їх "пропорційним представництвом".
Військовий отаман, полковник Філімонов, не виходив з волі "народніх обранців" і за це вони призвели його в генерали. А проте був він із "лінійців" і між своїми одверто агітував, що цивільних законодателів не вадило б розігнати багнетами.
Кубанські "народні обранці" сиділи в Катеринодарі й творили основи демократичного ладу. Хто мав землю, той і надалі нехай собі має; хто працював на хазяйських фабриках, той і надалі нехай працює... А спеціальна комісія мусить подбати, щоб хазяйська рука залазила вже до трудящої кишені цілком демократично.
Об'єднаний уряд Південносхіднього союзу почував себе в Катеринодарі як у Христа за пазухою. Розпакували свої чемодани, дістали недокінчені відозви й заходилися писати й засідати. Якраз в кінці грудня повернулися з фронту майже всі козацькі полки; На території Південносхіднього союзу запахло військовою силою й на порозі об'єднаного уряду появилися представники Антанти й посол від генерального секретаріяту України. Аґент Петлюри й Винниченка носив довжелезну шаблю, брязкав величезними острогами і майстерно читав запальні вірші про те, що — "було колись — Україна вміла панувати". Він доводив, що Таганрог, Ростов, Кубан-щину, Ставропільщину й половину Терека, як неподільну частину Великої соборної України, треба прилучити до Києва. Представники Антанти пропонували м'ясні консерви й молоко в бляшанках із запасів турецького фронту, але вимагали невеличкої послуги: наступу на Москву.
Наступати, навіть за консерви в бляшанках, об'єднаний уряд не міг. Незабаром події повернулися так, що доцільніше було відступати.
Область усе більше й більше насичували демобілізовані городовики-фронтовики й ешельони салдатів, із внутрішніх губерній, що не мали змоги рушити далі. В самому Катеринодарі на вулицях мітингувала сіра салдатська маса. На основних залізничних вузлах озброєною загрозою стояла 39-а дивізія. В Новоросійському розташувався Варнавинський полк і 41-й мортирний дивізіон. Молоді фронтовики — козаки бурували й нахвалялися розігнати з Катеринодару золотопогонник самостійників.
В кінці грудня в Катеринодарі зібрався обласний з'їзд городовиків, що обрав раду "народніх депутатів". Це був ультиматум краевому урядові. 6 — 9 січня уряд заарештував майже всіх членів ради й притяг їх до права за державну зраду. Настрій на Кубані і в самому Катеринодарі став надто напружений. Якось п'яток озброєних козачих офіцерів необережно появилися на вокзалі, в'натовпі салдатів, щоб навести там свій порядок. їх негайно розтягли на шматки.
Випадково полковник Караулов, так би мовити, військовий міністер Південносхіднього союзу й керівник усіх озброєних сил Дону, Кубані, Терека, Уралу й Астрахані, проїздив на той час мимо вокзалу. Побілівши до кольору своїх аксельбантів, полковник крикнув візникові: "Гони! 5 карб, на чан!" Дома з ним трапилася гістерика й він довго не міг опам'ятатися : на його очах це був перший випадок такого непоштивого ставлення до золотих погонів.