Панна повертає за ріжок вулиці і спиняється коло довгого одноповерхового будинку, я мовчки проходжу далі і повертаюсь знову. Чую кроки в коридорі, якийсь жіночий привітний голос і радісний сміх, щебетняву.
На дверях бляшана дошка з написом: "Нотаріус Кислиця". Так он яка річ! Вона в нотаріуса, місцева. Певне, ще доведеться зустрінутись. На одну мить мене охопила радісна хвиля, але раптом усе зникає! Опускаються руки, усім моїм тілом опановує якась млявість, тупість. Куди я маю зараз піти? Де б я міг зустріти хоч одне слово, кілька теплих слів щирості, ласки?
— Не хочете шклянку чаю, пане агрономе?
— Дуже дякую! Попрошу.
— Будь ласка! Ви з варенням чи з молоком?
Панночка весела, щиро сміється, лунає сміх в тихих з м’якими меблями кімнатах.
— Може, вам що заспівати? Ви кого більш любите — Шопена[?], Бетховена?
І от знову тремтячий чулий голос радіє і скаржиться. А потім пізно проводжають, тепло стискують руку, закликають заходити.
Ах, се просто дурниці. Се сі хвилі, оця весняна темна ніч! Ллються соки, голову дурманять. М’які зелені зорі блимають в темряві. Звідкись вдалині тремтять вогні. Сумно, самітно перегукуються собаки. Ні, я рішуче не піду додому! Свічка давно вже погасла. Іду прямо пішоходом. Звідкись віє холодком.
Чорна Супониця дрібними хвилями виблискує в темряві. Пролетіла якась птаха, і легкий шелест зостався від неї в повітрі. Іду через місток, високий з довгими кобилами. Чудне ім’я Супониця! Чому її так назвали? Розповідають, що в цім самім місці була просто гатка. Дорога була завжди грузька. Скільки перемучились селяни! Кобильчина б’ється-б’ється, а потім і лягає в багнюку. Доводиться розсупонювати. От і прозвали сю річку Супоницею, а за нею і саме місце тим же йменням. Гатку після того знесли. Колись загруз вельможний пан — голова земської управи — з четвернею коней. А через рік земство збудувало місток. Але людність дерто зоставила старе ймення.
За річкою недалеко маленька між деревами церква Різдва. Коло неї лавка. Сідаю спочити. Така приємна втома усім тілом опановує.
Чи вітер шелестить, чи хто шепоче?
Ні, певне, шепоче. Повертають. Два силуети притулились коло дерева. Пильніш вдивляюся. Чудно. Обидві постаті жіночі. Чому б розмовлять їм в таку пору! Певне, вже пізно. Нарешті чую голос:
— Ну, що ви, батюшко! їй-богу, в такий вечір. Схаменіться! — І потім сміється.
Йому відповідає густий бас:
— Ну се ж недовго. Ну тільки трошки. Ну, Маринко, голубко, ходімо!
— Ні-ні, Бог з вами! Гетьте!
Силуети який час пручаються. Нарешті один виривається і з роздратуванням кидає:
— А, ідіть собі. — Махнула рукою і раптом побігла, стукнувши хвірткою. Пройшла повз мене.
Безперечно, се була жінка чи, може, дівчина. Але ж другий хто? Через кілька хвиль пройшла солідно, спокійно друга постать, широка, в довгій одежі.
Порівнявшись зо мною, вона кашлянула.
— А хто тут? — звернулась до мене грубим чоловічим голосом і підозріло зиркнула на мене.
— Чужі, — в унісон відповідаю йому.
Постать хутко повернула за ріжок. Се був, безперечно, піп і, певне, сієї церкви.
Нічого. Страсті Господні викликають "страсти человеческие". А завтра понесе плащаницю. Се мені подобається. Повертаюсь додому. Іван Іванович уже в ліжкові. Усюди темінь. Почувши мене, він закликає до себе і радісно, таємничим голосом сповіщає:
— Ну, слава Богу! Нарешті усе кінчено.
— Що саме, Іване Івановичу?
— Та так! Ольга Петрівна прогнала отого папушу. А завтра їде до батьків. Розумієте? Що тут було, як прийшли з страстів. Прямо як скажений — до вас ревнував.
— А Ольга Петрівна?
— Ні, вона спокійна. Рішуче і спокійно заявила, щоб він ішов до себе, а сама їде завтра додому. Так і сказала.
І Іван Іванович від задоволення навіть зітхнув.
Я проліз в свою кімнату і незабаром заснув.
І другий день такий же світлий, ясно-прозорий. Але чому так дратує мене неспокій?
В сусідній кімнаті метушня, клопіт, поспішаючі кроки і розмови.
Се пані од’їжджає. Крізь вікно бачу віз, коняку і дядька з пужалном. Віз засланий рядном — ув’язали його по-господарськи мотузками.
Але який мені до всього сього клопіт? Хіба не все рівно, чи пані тут, чи поїде? А проте вглибині хтось болісно заперечує сьому.
Виходжу надвір. Дядько з червоним засмаленим обличчям ввічливо кланяється мені.
— Забираєте пані? — звертаюсь до нього.
— Еге ж! Прислали батюшка. Хай, кажуть, на святки приїдуть. Веселіш буде зустрічати Паску. А вже ж так, — тонким тенором говорить дядько.
— А батько Ольги Петрівни хіба батюшка?
— А вже ж так. Вони вже таки старенькі — та й худоба є, і всього таки є. А все-таки батюшка.
— Ну, а їхать добре?
— Як де. Шляхом то не дуже, а більш бульварами. Там таки підсохло. Якось доїдемо, — заспокоює він.
Феня зносить плетені скриньки. Виходить пані, прощається з Іваном Івановичем.
Іван Іванович трясе руку, а сльози стоять у нього в очах. Пані підходить до воза.
— А! Ви вже тут? Чи не хочете зо мною поїхати? — звертається до мене. — Ай справді поїдемо! Чого вам тут сидіти?
Одягнена в широку шубу. Видно, старенька мамуня прислала. Лице закрито вуаллю. Тільки темні очі горять якоюсь тугою.
Вона стоїть кілька хвилин. Потім хреститься. Я помагаю їй сісти на воза.
— Ну, бажаю вам не сумувати. Не ревнуйте Івана Івановича до Фені, — і сміється при сьому.
Я підходжу і цілую руку. Один мент наші погляди зустрілись і застигли на мить. Я зустрів якусь теплу вдячність в тих очах. Що вона хотіла сказати?
Од’їжджає віз. Пані привітно киває головою, дядько ласкаво посміхається. Але чому в тебе, пані, така покірна зараз постать? Я розумію. Я би хотів поцілувати душу твою, змучену, знівечену, міцним дружнім поцілунком. Внести в неї юні соки свої, віддати міцний подих вітру, п’яні шуми весняні.
Коли б тільки ти знала… Щирістю почуття загоїти твої виразки…
А постать пані усе меншає і меншає.
Шумить вітер об шнурок мого бриля, меланхолійно гудуть голі віти верб, тільки верхів’я беруть радісні нотки.
Довгими ключами пливуть журавлі. Ледве помітні далекі темні плями їх. Ніжно курлюкають: стомились за зиму. Тугу кохання посилають в прозору блакить, братній привіт білим хмарам…
Коли-не-коли від нудьги іду в місто. Пішоходи вже підсохли. Де-не-де на вулицях ще стоять руді брудні калюжі багнюки. В них валяється сміття, старі ботинки, драні панчохи, паліччя. Тхне тяжким неприємним духом. По обидва боки увесь час рухаються вози, фургони. Коло крамниць йде жвава торгівля, крик, лемент. Рухливі єврейчики в брудній одежі з мокрим чолом бігають, закликають до крамниць.