— Ха-ха-ха! То се ви прийшли об’яснятись, — відповідає вона, кокетуючи. Ні, вона справді як дівчина, мила, весела.
— Нічого сказати! Місце і час вибрав до речі. І чого се ви сьогодні такий? То сидів і хникав, ніколи й не побачиш, а сьогодні вже й про кохання… Се весна на вас так вплинула? — задирливо питає пані.
— Не знаю, а чомусь безмірно хочеться співати, віддати комусь усю силу почуття!
— Та я бачу, з вас путній поет. Ви не пишете віршів?
— Ні, я серйозно кажу.
— Ви б краще взяли заступа і помогли мені. Он бачите, ще роботи сила.
— Ні, я дуже дякую! Мені більш утіхи просто посидіти, подивитись на вас і поговорити, просто поговорити.
Балачка йде жваво, весело. Коли-не-коли пані голосно сміється. Надходить Іван Іванович. Кличе обідати. Він увесь брудний, червоний і свіжий. Лице мокре від поту, руки загорілі. В руці держить пилку.
— На страсті збираєтесь? — питає пані.
— Певне, піду. А коли вони будуть?
— А ви й не знаєте?!
— Ну що ж тут такого?
— Господи, та сьогодні ж!
— Ну то, розуміється, піду. Сподіваюсь, ви не одмовите в вашім товаристві?
— Буду дуже рада. Я не знаю, як ви, а я всі сі часи страшно люблю ходить до церкви: на страсті, до плащаниці, паски святить. Я тоді все, все забуваю, — щиро говорить Ольга Петрівна.
Ввечері приходить Євген Григорович. Я чую тиху, трохи холодну, але спокійну балачку.
М’яка темінь повільно застилає кімнату. Я лежу на ліжкові. Запалювать світла чомусь не хочеться.
Чуються знадвору кроки, голоси. В соборі дзвонять, і урочисті, радісно-закликаючі звуки долітають в кімнату.
— Ну, збираєтесь? — нетерпляче звертається Євген Григорович до Ольги Петрівни.
— Я зараз. Треба Василеві Павловичу сказати. Василю Павловичу! Ви спите?
— Я слухаю.
— Ви збираєтесь? Ми чекаємо, — закликає мене пані.
— Через хвилю, Ольго Петрівно.
Чую тиху, але сердиту, протестуючу розмову Євгена Григоровича і, нарешті, голос Ольги Петрівни:
— Ну, знову починається. Як вам не сором! Хочете зіпсувати мій настрій, щоб я зовсім не пішла?
І знову чути благаючий і в ту ж пору протестуючий голос Євгена Григоровича.
— Ну, се дурниці. Як хочете, а так я не можу зробити! Щоб усюди осудили мене як неввічливу. Ні-ні… сього не буде!.. Василю Павловичу! Скоріше ж! — рішуче звертається Ольга Петрівна до мене.
Виходимо з дому. Тепла оксамитова ніч ніжним подихом віє в обличчя. По дорозі гуртки людей. Блимають вогні свічок. Чути стримані глухі розмови.
А дзвони ллються і ллються, нервово-радісні і жартівливі, як хлоп’ята. Мимоволі ідемо в такт їм. Євген Григорович сердиться, нервово курить цигарку і демонстративно не говорить зі мною.
Але пані навмисно намагається затерти неприємний настрій. У неї в сей вечір стільки легкого граційного гумору і так весело, голосно вона увесь час сміється. Я стараюсь нічого не помічати.
Собор увесь в огнях. На східцях і коло колон темні гуртки силуетів. Блимають вогні в червоних паперових ліхтарях. А в коридорі снують два протилежних потоки. Всередині душно. Звідти тягне воском і димом. Пані стає серйозною і набожно хреститься. Євген Григорович увесь час тримає її за руку і вороже оглядається. Якийсь гурток нас роз’єднує. Користуюсь цим і переходжу на другий бік.
Раптом стає чомусь сумно. Я не знаю, чому. Може, тому, що отут з’єднались люди і в теплім побожнім настрої спочивають від нудьги? І всі рідні, і всі спаяні одним почуттям, одним настроєм. Стає холодно-роздратовано. І, власне, немає нічого цікавого. Дрімають собі бабусі, нудним, навмисне печальним голосом, як лірник, читає протоієрей, старий високий піп. Євангелію, ловлять ворон хлопчаки з одкритими ротами і здивованими очима; стоїть мовчазно-сувора витримана інтелігенція перед самою божницею. Співи урочисті, стражданням пронизані. А цей сум самоти все більш і більш опановує мною.
Хвиля випирає мене наперед. Старенькі ханжі зі злісним поглядом одступаються і знову приймають той же штучно-молитовний вираз. Нарешті вільний куток, я з полегкістю передихаю і починаю оглядатись. Моєї пані не видно. Десь залишилась на середині.
Трохи поодаль перед самою божницею стоїть якась панна. Я бачу тільки трохи профіль. Щось знайоме. Вона кілька разів нагинається до маленької гімназистки, щось говорить і злегка сміється. Бриль і пальто у неї сині.
З-під бриля помітний заплетений в коси чорний бант. У гімназистки — "казенний пиріжок" з гербом. Один раз панна повернулась, і я побачив бліде обличчя її і м’які сірі очі з великими блискучими чоловічками. Я впізнаю її. Се та панна, котру я бачив в театрі на танках!
Радість, безмірна тепла радість зворушує, тремтячою хвилею підхоплює усього мене. Потроху пробираюсь ближче до панни і увесь час слідкую, не спускаючи очей з неї. Десь там скаржиться комусь на Пілата[?] старенький панотець, чомусь радіє цьому півча. Пливуть хвилі гарячого, пахучого воском повітря. Яке то до сього мені діло?
Гасять вогні. Сунеться юрба до дверей. Я тримаюсь коло пані.
Виходимо з собору. Довгі живі потоки ллються по вулицях. Горять вогні. То близько тремтять нервовим полум’ям, то миготять маленькими плямами вдалині. Тихі радісні розмови. Панни поскакали, як кізочки, переганяють гуртки і біжать-біжать. Як познайомиться? Як підійти? Коли б погас у них вогонь, я б підійшов би і з усією шляхетністю пропонував би запалити. А там… Балачка сама собою зав’язалась би. Але ні! У них ліхтар.
І чим далі, тим більш безнадійною стає справа. Очевидно, не доведеться познайомитись. Але якась упертість примушує мене слідкувати за ними.
І ось раптом якась хвиля вітру вискочила з-за рогу і дмухнула. Моя свічка тухне. Я, радіючи, підходжу до панни.
— Пробачте, будь ласка. Можна у вас запалити?
— Прошу.
— Знаєте, так несподівано задув вітер свічку… А було б шкода вертатись додому без вогню.
Руки тремтять у мене, свічка не попадає на полум’я. Панна покірно чекає. Вона трохи незадоволено і в ту ж пору цікаво дивиться на мене. Нарешті запалив.
— Дуже вам дякую.
— Будь ласка, — сухо відповіла і знову побігла. Але що б ще сказати, яку б цікаву думку кинути, щоб раптом завести балачку? Плутаються думки, кудись зникають слова. Нервуюсь і сам себе проклинаю.