— І зовсім не ревнива. То тобі так здається.
Але далі Наталя нахмурилась і не хоче зовсім розмовляти зі мною.
Людей час від часу прибавляється, але вистави не починають. Коли-не-коли з дерев’яного, збудованого з шальовок театру виходять загриміровані аматори в червоних штанях і вишиваних сорочках.
— Он дивись, Петро Мотузок. їй-богу, він, — показують пальцями на аматора зацікавлені хлопці.
Петро Мотузок клопотливо оглядає людність, нарешті кричить густим огрубілим басом:
— Давай третій. Будемо наминати.
Почувся голосний дзвоник, і людність почала валить всередину театру. Піднявся лемент, заклопотані голоси, суперечки за місце. Нарешті поволі вгамувались. Ще раз почувсь дзвінок, і завіса одкрилась.
На сцені з’явився хор. Молодий з бритими вусами псаломщик Пречистенської церкви в червоному жупані і широких штанях суворим поглядом оглянув людність, і хор незабаром почав співати. Юні, соковиті, але не вишколені голоси з щирим почуттям віддавались мелодії. Дирижор що є сил махав руками, і увесь профіль його уважно допомагав керувати.
Наталя була цілком захоплена. Вона увесь час то сіпала мене, коли я оглядався назад або позіхав, то близько тулилася до мене, уся віддаючись співам.
— Ну, що, правда, хороше співають? Знаєш, сей псаломщик добре поставив хор. Набрав нових сил, і получилось добре.
— А справді, чудово, — байдуже відповідаю я.
— А місця як тобі? Правда, гарні?
— Чудові, Наталю.
— Ну, от бач. А ти незадоволений. Ех ти, тютя Божа, — з легким докором додає вона.
Скінчили співати. Почались вистави. Грали два водевілі — один російський, другий український. Російський грала вища інтелігенція: жінка слідувателя, товста огрядна пані, яку тут вважають за справжню артистку, грала молоденьку панночку, котра уважно вичитувала якісь дешеві сентенції зацвілої старовинної моралі.
Український водевіль "Дури, та не піддурюй" грала демократична інтелігенція, особливо земські служачі. Водевіль з співами, горілкою і танцями. Але найбільшу увагу викликав Петро Мотузок, який досить удало і живо провів ролю старого чудакуватого діда.
Скінчилась вистава. З’явилась на сцені музика. Винесли меблі, зоставили лише попід стінками кілька лав, і почалися танці. Я розглядаю людність і впізнаю серед них багато знайомих. Кілька чиновників парадно одягнених. Деякі в білих кітелях, навіть з якимись старомодними вузенькими шашками. Панночки напудрені, розчервонілі і засоромлені. Серед знайомих я помічаю і батька Наталі. Він в чорному сюртуці, увесь жвавий, розшаркується перед дамами, урочисто цілуючи їм руки. Запримітивши нас, він, злегка перевалюючись з ноги на ногу, як гладкий селех, підходе до нас.
— А ви тут? А я все шукаю вас.
— Ми, тату, тут же сиділи в передніх рядах, — відповіла Наталя.
— Ну, може, й так. Старію, вже недобачаю. А знаєте що, ходімо в ложу, поки ніхто не захопив її.
Ми ввійшли в ложу. Публіка потроху почала розміщатись. Молодий прилизаний студент-ліцеїст в довгому білому кітелі з шашкою підійшов до якоїсь пухлої панночки, урочисто розшаркався перед нею і закликав на танок.
Музика почала вальс, і публіка закружляла в танку.
— Наталю, ти підеш зо мною? — звертаюсь до Наталі.
— Ні, хіба трохи, а то я дуже стомлююсь.
Ми виходимо на середину залу. Публіка зацікавлено нас оглядає і починає шептатись.
— Знаєш, Васильку, тебе ще мало тут знають. Вони вважають приїжджим моїм нареченим, — з погордою пояснює мені Наталя.
— Дуже радий, Наталю. Твої шанси піднімаються.
Вона зиркнула на мене якимсь особливо вдячним і теплим поглядом і соромливо усміхнулась.
Скінчили грати. Наталя рішуче заявила, що далі не буде зовсім танцювати. Ми повернулись до себе в ложу. Де-не-де розкидали конфетті, чувся радісний сміх. Несподівано мене хтось покликав. То була Ольга Петрівна з Євгеном Григоровичем.
— До вас можна в ложу? Знаєте, ніде не можна знайти місця, — звернулась до мене Ольга Петрівна.
— Прошу, будь ласка.
Вона хутко обернулась, кивнула головою і пішла обходити кругом.
— Нащо ти закликаєш її сюди? Ти хіба не знаєш, хто вона? — грізно шепче мені Наталя.
— Але не можна було одмовити, — кажу я до Наталі.
Наталя здвигнула сердито бровами і одвернулась від мене. Ввійшла в ложу Ольга Петрівна. І сталось так, що дуже холодно поздоровкалась Наталя з Ольгою Петрівною, а я з Євгеном Григоровичем. Лише один Павло Степанович дуже ввічливо, як дійсний джентльмен, поздоровкався і урочисто поправляв пенсне. Наталя, поздоровкавшись, сердито глянула на мене, обернулась і, обіпершись на стінку ложі, увесь час дивилась в зал, ні з ким не розмовляючи. Але я помічав, як увесь час тремтіли їй плечі.
Почалися знову танки, в залі ставало душно. Пахло розпареним тілом, змішаним з пудрою й духами. Газовий ліхтар сичав. Публіка піднімала густий порох, який ліз в очі і в рот. До нас кілька разів приходили кавалери, закликали Наталю танцювати. Але вона рішуче одмовила всім.
У мене з Ольгою Петрівною поволі зав’язалась розмова. Вона тут, в театрі, здавалась трохи іншою, ніж звичайно, якоюсь чужою. Темні її очі розполохано бігали, як в підбитого птаха. Трималась вона насторожено, наче боялась, що от-от її осудять тут і виженуть з залу. Поважні матрони, розсівшись в ложах, суворо оглядали її, коли вона проходила повз них якоюсь підбитою ходою, і се, певно, впливало на Ольгу Петрівну, і тому така рада була моєму товариству.
— Так он як? Ви далеко підете, — насмішкувато кинула мені Ольга Петрівна. — Отаку славну панянку підхватив — нічого собі! — шепоче вона.
— Але, Ольго Петрівно, ви теж не в убитку. Маєте, певне, опору, — відповідаю я.
— То се ви хочете сказати, як старі розсудливі люди. Нічого, мов, хоч погане, та своє; хоч криве, та нікуди не втече? Ха-ха-ха.
— Я вас не розумію, Ольго Петрівно, — шепчу я до неї.
Євген Григорович нервується. Кілька разів він холодно звернувся до Наталі, сухо посміхаючись. Та щось сердито відповіла, і він, озирнувшись, нарешті вийшов до буфету.
— Наталю, Наталю! — обізвалась Ольга Петрівна. — Чого ви така самотня сидите?
— Тому, що так хочеться, — сухо відповідає Наталя.
Але Ольга Петрівна, наче не помічаючи відповіді, провадить далі: