— А, ось і наш бурлака. Де се ви стільки пропадали, паничу?
— На досліднім полі був, Іване Івановичу. А що у вас тут новенького?
— Та нічого. Помаленьку ми старі вештаємось, а молоді свайбу справляють.
Як саме, Іване Івановичу? — здивовано питаю його.
— Та так. Та ви не дивуйтесь, Василю Павловичу, не якусь-небудь настоящу, а собачу. Розумієте?
— Ну що ж такого, — заспокоюю його. — На те й весна, щоб кожна тварина кохалась.
— Та й я так кажу. Жінка молода, жити хоче. От і бере од життя все, що можна взяти. А ви таки пентюх, Василю Павловичу, — помовчавши, провадить Іван Іванович. — Щоб такому молодому красивому паничеві та не добитись кохання отакої цікавої молодиці; не хвалю вас, голубе, — недобре посміхається Іван Іванович.
— Ну, що ж, Іване Івановичу, кожному своє. Буде з неї і одного.
Густіють сутінки, а на серце лягає якась туга незадоволення, і більш усього чомусь непокоїть те, що в сей вечір не побачив Ольги Петрівни. Так і заснув, не почувши, коли вона прийшла додому.
VII
Другого дня пішов на службу до земської управи. По дорозі мене зустріла Наталя. Вона, певне, давно вже чекала мене і боялась пропустить.
— Ну, слава Богу! — Кинулась вона, м’яко посміхаючись. — І де він так довго пропадав? Ну, подумай — більш тижня! — з докором говорила вона, заглядаючи мені в обличчя.
Я розказав про все.
— Ну, от бач! Ну хоч би слово сказав, як од’їздив! А то так, наче втік. А загорів як, лишенько! Ну, а тепер от що, — перейшла вона на діловий тон. — У нас тут буде вечір: співи, будуть і грати. Ти підеш?
— Який вечір? Я нічого не знаю.
— От тютя Божа! Якби я не поклопоталась, то, мабуть, нічого і не знав би. Ну, слухай сюди, Васильку. Я квитків дістала, для себе й для тебе. То ти підеш?
— Ну, звичайно, Наталю, з великою охотою.
— Ну, то й добре. А тепер я, Васильку, тікаю, тікаю, бо незручно. Іди собі, — киває вона в останній раз і похапцем одіходе.
Ввечері другого дня я одягаю чорну візитку і йду до Наталі. На сей раз одчиняє мені двері покоївка. Вона оглядає мене насмішкувато-суворими очима.
— Баришня Наталя дома?
— Дома, вони одягаються. Пожалуйте.
В вітальні немає нікого, але в сусідній кімнаті чую метушню й голоси.
— Се ви, Василю Павловичу? — звертається звідти до мене Наталя. — Ну, почекайте, я зразу. Мамо, ти там скоро?
Я беру альбом, в якому мені знайома майже кожна картка. А в сусідній кімнаті чую стримані голоси дочки й матері, які увесь час радяться, коли-не-коли сперечаючись.
— Ну, мамочко, їй-богу, так негарно. Я не хочу.
Але "маман" не здається і обстоює на своєму, і
тільки після довгого сперечання згоджується.
— Ну, нехай буде по-твоєму.
І ось, нарешті, виходить звідти і Наталя, вбрана в блідо-блакитне атласне плаття. Груди в неї злегка декольтовані, трохи напудрена, але на блідім обличчі сяє легка фарба. Вона має трохи урочистий вигляд, що надає їй враження солідної панни. Зустрічає вона любовним поглядом, наче запитуючи: "Ну як? Правда, я так дуже цікава?"
Вона оглядає мене трохи здивовано, звертаючи переважно увагу на мій костюм.
— Ой, який він сьогодні. Настоящий денді.
— Ну, звичайно, Наталю. Щоб не вдарити лицем перед тобою, — в тон їй відповідаю.
Мамуня закликає випити по шклянці чаю, ми похапцем випиваємо і збираємось виходити.
— Наталю! — кричить навздогін мамуня. — А пальто не треба? Візьми, серце, холодно буде.
— Не треба, мамуню, їй-богу, не треба!
— А я тобі кажу: візьми! От уперта, ніколи не послухає.
— Давайте, я візьму, Наталю, — кажу я.
— Ну, добре, — згоджується Наталя.
Легкі сумерки спускаються на землю. Але небо бліде, темне. Густі пасма пилу носяться в повітрі. Де-не-де помітні на пішоході гуртки люду, які, певне, теж ідуть на вечір. Від саду чути духову музику, яка грає "На сопках Маньчжурії", і звуки сього вальсу чітко долітають до просторої полянки, поблизу за річкою.
Я іду під руку з Наталею. Вона сяє, бадьора, увесь час голосно сміється і заглядає мені в обличчя. Певне, почуває всю свідомість краси юної розквітлої жінки, і ся свідомість бурхливим потоком б’є з неї.
— Боже! Який ти хороший сьогодні, Васильку, — чуло звертається вона до мене. — Настоящий денді. Я наче й не знала тебе до сього часу.
— То я гадаю, Наталю, ти повинна подякувати моїй візитці за се. Тільки й всього, бо, здається ж, більше нічого не сталось?
— Ха-ха-ха, — голосно сміється вона. — Які ти дурниці кажеш, Васильку! Невже ти такою дурною считаєш мене? Ні, ти просто сьогодні урочистий, чистий як ніколи, їй-богу. Якби можна, я б справді тебе поцілувала зразу. Ти б хотів сього, Васильку?
— Нічого не маю проти, хоч і зразу.
— Ні, я кажу, коли б можна. І чого ти таким холодним тоном відповідаєш? — незадоволено запитує мене Наталя.
— Ну, то дай краще я твою руку поцілую.
Нове вбрання м’яко шелестить у неї, пахне тонкими духами, а тепле тіло, яке так близько мене тулиться, п’янить голову.
В саду вже снують по доріжках, усипаних піском, поодинокі пари. Панночки в атласних вбраннях з квітками троянд на грудях. Мріють яскраві українські костюми великим пучком різнобарвних кольорів. Поодинокі гуртки чоловіків, які стомлено чекають вистави. Вони сидять на лавках і ліниво курять. Чуються стримані голоси, шелест за кущами юнаків, інколи викликає загальну увагу різкий сміх якого-небудь гуртка.
О бліднім сяйві газових ліхтарів тремтять дерева, а музика тягне довго, одноманітно якусь скорбну мелодію.
— Наталю, чому ти не одягла українського костюма? — запитую Наталю.
Наталя чомусь тривожно-ніяково оглядається навколо.
— Мені здається, — проводжу далі, — що український костюм такої краси надає кожній панянці.
— А ти вже, здається, бігаєш очима за сими пахучими квітками? Ач, як очі розбіглись, — сердито кидає мені Наталя. — То не треба було і йти. Пішов би сам та й бігав за сими пахучими квітками, а то тепер я тебе зв’язую.
Вона починає хвилюватись, далі, трохи помовчавши, додає:
— Коли б знала, і не закликала б тебе на вечір. І охота пропадає йти на вечір з таким, — хвилюючись, додає вона, а сльози стоять на очах.
— Ну, Наталю, що за дурниці? Невже не можна ні на кого і глянути? Я тільки хотів сказати, що тобі дуже йде український одяг, а ти вже й в серце. Ніколи не сподівався, що ти така… ревнива… — ображено говорю їй.