1 Оці! (Франц.) 254
надумав? Здавалося, він .на щось зважився, але на що саме? "Допивай!" — сказав він спокійно, ще сидячи, але вже знявши з вішалки її хутро. "Це все не має значення,— мовила Сибіла,— але я мушу тобі сказати. Справді не має значення". Його майже цілковита байдужість не давала їй знайти відповідні слова. Здавалось, він і досі ні про що не здогадувався, анітрохи. Чи, може, знав уже й справді не брав до серця? "Я така дурепа,— всміхнулася вона.— Я, бачиш, помстилася в най-безглуздіший спосіб: дві ночі спала з двома різними чоловіками..." Штіллер немов нічого не чув і не розумів: він не озвався, навіть не здригнувся. Потім з'явилася господиня з рештою грошей, спитала, чи сніданок занести їм до покою, чи ні; щоб показати свою гостинність, вона ще трохи постояла коло столу. Десь хвилин із десять тяглася порожня розмова про лавини, про погоду взагалі й про готельні справи по війні. Нарешті, як вони знову лишилися самі, Штіллер, і далі тримаючи на колінах її хутро, спитав: "Що ти цим хотіла сказати? Сибіла глянула на мисочку з-під кухля, що її Штіллер крутив на столі, і ще раз відверто сказала — тепер відвертість здавалася їй необхідною, останньою ще можливою чесністю, хоч би як Штіллер сприйняв її слова: "Я дві ночі спала з двома різними чоловіками... ось що я хотіла сказати..." Тепер він знав усе. І прийдешнє (так гадала Сибіла) тепер залежало тільки від того, як Штіллер поставиться до її страхітливого вчинку. Залізничники відклали карти, один стер губ-кокГ запис на чорній таблиці, бо тепер уже й так відомо було, хто має платити, решта, позіхаючи, говорили .про свій програш. Була одинадцята година. Вже надівши кашкети, залізничники теж побажали Штіллерові й Сибілі, що лишилися в заїзді самі, приємного вечора "наодинці". Він і далі грався мисочкою. "Зі мною теж таке було,— мовив він,— тільки я нікому ще про це не розповідав. Давно колись. Я добре знав, кого я кохаю, а все ж! Це навіть сталося дорогою до неї, ввечері перед нашою зустріччю. Раптом я склеїв дурня... так само як ти,— додав він і лишив мисочку.— Я знаю, що це таке..." Більше він нічого" не сказав. "Склеїв дурня"! Той вислів, видко, дуже втішив Сибілу, дав їй гїЬдію, ба навіть упевненість, що від тієї хвилини вона знову стане на правдивий шлях. Вони того вечора навіть вірили (так каже Сибіла), що то може бути їхній спільний шлях. Виявилось, що вони помилилися.
Другого ранку —після тяжкої ночі, коли їхні надії розбились на друзки,— вони попрощалися на маленькому вокзалі в Понтрезіні., Як потяг нарешті рушив, Сибіла стояла, наче статуя на цоколі, і обоє вони — Штіллер біля відчиненого вікна, а Сибіла на пероні — ледь, помахали одне одному на прощання. (Відтоді Сибіла. дружина мого прокурора, більше не бачила зниклого Штіллера). Сама вона повільно пішла до готелю, попросила рахунок, спакувалася й виїхала того ж таки дня. Вона вважала, що не може так просто вернутися до Рольфа, єдиним порятунком здавався їй Редвуд-сіті; тепер вона мусила працювати, бути сама й заробляти собі на прожиток. Бо як ні, то вона відчула б себе вибитою з життєвої колії, не знала б, де її місце; виявилося, що дорога від чесної жінки до повії на диво коротка. В Цюріху Рольф зустрів її заявою, що дає згоду на розлучення. Вона полишила йому клопотатися формальностями й попросила дозволу забрати з собою Ганеса. їхня розмова стосувалася тільки майбутнього, практичних питань. Що Ганесові, їхньому синові, краще, важко було вирішити; Рольф попросив двадцять чотири години на роздуми. Погім, на її подив, дозволив забрати Ганеса. Сибіла подякувала йому, зрошуючи сльозами його руки, й незадовго до різдва виїхала на головний вокзал у супроводі свого чоловіка, щоб звідти добратися до Гавра й сісти на корабль до Америки.
Мій приятель прокурор повідомляє, що суд (разом з вироком!) відбудеться за тиждень, у вівторок.
В Америці Сибіла жила самотою, майже як черниця. Вона лишилася в Нью-Йорку. Коли Штурценегер приїхав по секретарку, якої йому не треба було, Сибіла, завдяки своєму знанню європейських мов, знайшла вже собі інше місце, досить пристойне. Вісімдесят доларів ад тиждень. Вона пишалася. І Штурценегер, що сприйняв ту звістку не вельми трагічно, подався в Редвуд-сіті сам, запросивши її перед тим на вечерю до французького ресторану в Грінвіч-віледж. Вона'вже більше не "клеїла дурня", але її шлях, власний шлях, був досить тяжкий. Сибіла, донька заможних батьків, опинилася вперше в таких умовах, як інші люди на цьому світі,— тобто була самітна, відповідальна за себе, залежна від своїх власних здібностей, від попиту на ті здібності, від гумору й ласки того, хто давав їй роботу. І дивно: їй здавалося, що це й є воля, що це й є гідність. Робота її була одноманітна — вона перекладала на німецьку, французьку й італійську мови ділові листи, майже завжди однакового змісту. А перше її власне помешкання в тому світі було таке, що навіть удень, коли надворі світило сонце, вона не могла ані читати, ані шити без світла й майже ніколи не зважувалась відчинити вікно, бо все відразу вкривала кіптява, а як лягала спати, то затикала вуха воском. Сибіла не нарікала, знаючи, що мільйони людей живуть гірше за неї. Взагалі нарікати вона не могла хоч би вже через Рольфа. На щастя, Ганеса вдалося примістити в німецько-єврейському пансіоні, де він був цілий день. Вільні години вона завше віддавала Ганесові і, як дозволяла погода, гуляла з ним у Центральному парку: там були дерева...
Отже, як то кажуть, вона почала нове життя.
Якось у лютому вона трохи злякалася і ще й досі не знає, чи то їй привиділось, чи справді було чого злякатися. Вони з Ганесом сиділи в Центральному парку й годували вивірок; у западинах ще лежав брудний сніг, ставки не зовсім розмерзлися, але сонце вже пригрівало, щебетали пташки, надходила весна. Земля була вогка; вони сиділи на чорних лупакових скелях Мангатта-ну, і Сибіла тішилась, як гномик, така вона була загублена й незнана в цьому велетенському місті. Крізь безлисте віття дерев видно було в блакитному тумані хмародери, їхні знайомі обриси; десь на краю великого парку, потойбіч тиші, щось примарно бряжчало, й подеколи долинав свист від Гудзону. Проїхав верхи полісмен грузькою стежкою. Хлопчаки грали в бейсбол. На довгих лавках сиділи люди й читали газети, пройшла закохана пара, потім якась дама підвела свого собаку під рідкісне дерево. Сибіла рада була, що нікого не знає. Чоловіка, який пройшов повз них, вона побачила тільки зі спини, але якийсь мент була цілком певна, що то Штіллер, більше ніхто, і замалим не гукнула його. Звісно, вона вилаяла себе: звідки міг узятися в Нью-Йорку Штіллер? Але не заспокоїлась, лишилася суміш надії й страху, що то міг справді бути він. Сибіла взяла за руку Ганеса й рушила парком: не на те, щоб шукати того чоловіка, радше, щоб утекти, а все ж пішла в тому самому напрямку. Як і можна було сподіватися, вона його більше не здибала і вже зовсім забула про свою химеру (а то, мабуть, була таки химера), коли це через кілька днів побачила його, спускаючись у метро: тобто вона з'їжджала на ескалаторі вниз, а він їхав догори. Спинитися, звісно, не можна було. Хіба не витріщився він на неї, хоч і не привітався? Вона втішала себе тим, що такого не може бути. Невже б це ІІІтіл-лер її переслідував? У кожному разі, Сибіла побачила, що чоловік, якого вона взяла за Штіллера, нагорі не пішов собі далі, а відразу кинувся на ті сходи, що бігли вниз. Внизу було так тісно, що навряд чи вона могла б спокійно стежити за ним, навіть якби не була така схвильована. Що доводить в Америці непромокальний плащі Пізніше Сибіла знову переконала себе: вона, мовляв, так пильно дивилась на того чоловіка, що він, не знаючи її, міг покласти собі якусь надію, тому й вернувся. Дуже можливо. Ту мить Сибіла повелася цілком мимовільно: упхалася в найближчий вагон, двері зачинилися, й потяг рушив.* Ще цілий тиждень вона трохи побоювалась, коли виходила на вулицю, але дарма: ніколи вже не зустрічала чоловіка, що видався б їй Штіллером.