1 Г із а н Анрі (1874—1960) — швейцарський військовий діяч, головнокомандувач швейцарської армії 1939—1945 рр. '
Штіллер тішився вже наперед печенею і домашньою ковбасою; салату тут не було. Залізничники, поки один тасував карти, розмовляли вдавано злісним тоном, хоч насправді злості не відчували, про дорогу, але надаремну конференцію великої четвірки, а як почали знову грати, то зосереджено замовкли, і в низенькому приміщенні заїзду залягла мовчанка, що захопила також Си-білу й Штіллера. "Ти. ще нічого не розповів мені про Париж",— озвалася Сибіла, яку та мовчанка, очевидячки, пригнічувала. Коли вернулась огрядна господиня — правда, ще не з їжею, якої чекав— Штіллер, а з вином,— він звідався про кімнату. "На одного чи на двох?" — спитала господиня, коли Штіллер пішов з нею оглянути кімнату... Якусь хвилину Сибіла сиділа сама, єдина жінка —серед гостей. Вона гортала часопис спілки велосипедистів, не читаючи його. До їхнього столика підсів якийсь робітник; злизуючи піну з губів після пива, він дивився на даму з відвертим недовір'ям, навіть зневажливо, наче знав те, про що бідолаха Штіллер іще навіть не здогадувався. Як він поставився б до її признання, що їй самійд коли вона спробувала його висловити, видалося просто неймовірним, неможливим, страхітливим! Сибіла чудувалася, що вона може^дивитися йому у вічі,— а могла, навіть тепер, як Штіллер вернувся й сів поряд неї, бадьорий, голодний, зовсім не переймаючись тим, що Сибіла, яка вже пообідала, випила тільки чарочку вишнівки. Залізничники оповідали, що десь коло Бергюна зсунулась лавина. Але чутки були перебільшені: Штіллер бачив ту лавину і запевнив засмаглих робітників, які з поважними мінами чадили своїми сигарами, що дорогу вже розчищено. Сибіла була вражена. Навіть захоплена: їй стало легше, як вона побачила, що Штіллер своєю спокійною діловитістю обеззброїв тих людей, яких вона трохи боялася; тепер вона відчула себе в захистку. І робітник, що підсів до їхнього столика, вже не дивився на неї зневажливо, навіть присунув їй попільничку, хоч вона його й не просила. А як уже заплатив за пиво й лаштувався йти, то скинув картуза й побажав Штіллерові та Сибілі приємного вечора "наодинці". Штіллер, не перестаючи їсти, запитав: "У тебе щось сталося?" — "Чому?" — "Ти нині якась дуже тиха".— "Я рада, що ти приїхав,— сказала Сибіла.— Я була така люта на тебе, думала, що ти.просто зник, а мене кинув тут.— Вона зняла з колін кота, й він ско-" чив на підлогу, задерши хвоста.— Чому ти не лишив мені хоча б записку?— сказала Сибіла.— А я зробила дурницю, щоб ти знав, страшну дурницю..." Штіллер їв далі й, видко, не сподівався нічого страшного. Він був у Давосі, розлучився з хворою Юлікою; що ще могло його тепер налякати! Він усміхнувся: "Що ж ти зробила?" Але саме з'явилася товста господиня з двома склянками кави, й Сибіла полегшено відітхнула. Вона ж бо зовсім не хотіла говорити про те! Буває, станеться щось таке, що саме собою не має ваги і набирає її аж тоді, як про нього скажеш, до того ж набирає дарма, бо воно й не повинне мати ваги! Як вони й боялися, чорна кава в склянках була гірка, гаряча, аж язик обпікала, але дуже погана, не схожа на каву: вони намагалися присмачити її гумором і великою кількістю цукру, проте від цукру те руде питво стало просто гидке. Штіллер почав розповідати про Париж. Чому Сибіла не запалася крізь землю? Вона вдавала, що слухає його. Хіба не сняться нам страхітливі сни, а проте другого ранку ми не западаємось крізь землю? А то ж були тільки страхітливі сни — так уявлялося Сибілі, коли вона згадувала дві останні ночі... "До речі, я тобі щось привіз! — перебив Штіллер свою розповідь про Париж.— Де ж я його дів?" Сибіла тим часом налила в чарки вина. "Ти знаєш парфумерні крамниці на Вап-домському майдані?" — засміявся він і стар розповідати, як шукав їй парфумів. Вандомський майдан, як відомо,— великий прямокутник, оточений аркадами, фортеця французької парфумерії; кожна фірма має там свою крамницю, і мусиш знати ту марку, що тобі треба, а то доведеться ходити від крамниці до крамниці й зволожувати пальці різними парфумами. Штіллер був певен, що Сибілині парфуми впізнає серед сотні інших. Дівчата були терплячі, зволожували навіть свої маленькі руки, коли Штіллер напахав уже всі пальці. Звісно, він стає дедалі невпевненіший. Так він іде від крамниці до крамниці по всьому майдані, від руки до руки, від запаху до запаху. Але дівчата не сміються з нього, навпаки, його поважна заклопотаність навіть захоплює їх, тільки французької мови йому не стає, щоб змалювати потрібний запах. Штіллер занотовує собі назви. Наприклад, на правому вказівному пальці в нього напи-
сано "Сандал". Але за ті кілька годин останього дня в Парижі всі назви йому змішалися; він міг тепер тільки показувати пальці: "Celui-là"1 Часом навіть дівчата в крамниці не можуть розрізнити запахів, і доводиться кликати шефа. Штіллерові то взагалі кожні парфуми нагадують Сибілу, а то знову ніякі не нагадують. Аж голова йде обертом, скільки їх є всіляких; його руки— наче дві палітри, повні запахів, і він ходить з розчепіреними пальцями, щоб ті запахи не змішувалися. Ох, яка в тих відтінках утіха і яка мука! А ще до всього дівчата допитуються, чи він шукає парфумів для блондинки, чи для брюнетки, а чи, може, для рудої? Це не однаково, о ні! Не знав також Штіллер, що ті самі парфуми на іншій шкірі й пахнуть інакше. То нащо ж йому здалися всі ті дівчата з їхніми пробами на своїй шкірі? Незадовго перед тим, як крамниці мають зачинитися, він кидає пошуки. Ввечері в театрі Жуве ("Школа жінок") він майже забуває про парфуми, та-кий-бо чудовий той Жуве; але пальці не дають йому спокою, і в антракті він знов починає обнюхувати їх. Вже йдучи додому, спиняється серед дороги, стягує рукавицю й нюхає пальці, та даремно. Нюх у нього знову гострий, але тепер пальці вже не можна розрізнити, всі однаково пахнуть. Врешті він миє руки, анітрохи не по-мудрішавши. А другого ранку перед від'їздом іде й купує парфуми навмання... "Не уявляю собі, чи це ті",— сказав Штіллер трохи збентежено, віддаючи нарешті Сибілі колись елегантську, але вже пошарпану за довге носіння в кишені коробочку. "Сірий ірис!" — засміялася Сибіла. "То ті?" — спитав він. Сибіла відразу відчинила флакончик і розтерла кілька крапель на руці. "Мені "Сірий ірис" страшенно подобається!" — сказала вона, і Штіллер почав нюхати їх на Сибілиній руці, тобто на тій шкірі, що належиться, дедалі більше розчаровуючись. "Ні,— сказав він,— не ті!" Сибіла й собі понюхала. "Але ж дуже гарні! — заспокоїла вона його, навіть не маючи потреби прикидатися, і сховала флакончик до торбинки.— Дякую!" Невдовзі по тому Штіллер розрахувався, вони допили вино, не з'ясовуючи, чи Сибіла вернеться до свого готелю, чи ні. Що він