— Ну?
— І все.
Мій наглядач розчарований, але я дедалі більше переконуюсь, що це й добре: саме історії, які розчаровують, які не мають справжнього кінця, а отже, й справжнього сенсу, роблять враження взятих із життя.
Більше немає ніяких новин.
Р. Б.
Що вони сподіваються від таких виїздів на місце подій, не знаю. Здається, вони передумали везти мене до майстерні зниклого Штіллера, принаймні відклали таку виправу надалі, налякані моєю погрозою потрощити все дощенту тому типові, що завдав мені стільки клопоту. Тепер, чую, надумали їхати зі мною в Давос. Навіщо?
Можна про все розповідати, тільки не про своє справжнє життя. Це прирікає нас лишатися такими, якими нас бачать .і відтворюють у своїй пам'яті люди, що твердять, буцімто знають нас, що вважають себе за наших друзів і ніколи не припускають, що ми можемо змінитися, споганюють кожне диво (те, чого ми не годні розповісти, чого не можна ані вимовити, ані довести), аби лише мати підставу сказати: "Я знаю тебе".
Мій оборонець у нестямі, чого раніше чи пізніше й слід було сподіватися; не те щоб він не владав собою, він тільки аж побілів, так намагається владати собою. Не вітаючись, мовчки, впершись течкою в коліно, він дивиться в мої заспані очі й чекає, поки я прочумаюсь і зацікавлюся, чому він такий обурений.
— Ви брешете,— каже мій оборонець.
Мабуть, він сподівався, що я почервонію; він і досі нічого не розуміє.
— Як я тепер можу вам вірити? — скаржиться він.— Кожне слово з ваших уст викликатиме в мене сумнів, щонайменше сумнів, відколи я маю в руках ось цей альбом. Прошу! Гляньте самі на знімки!
Згоден, що це знімки і що між зниклим Штіллером та мною є певна зовнішня схожість, теж не буду заперечувати; а проте я сам себе уявляю зовсім іншим.
— Навіщо ви брешете? — одно питає він.— Як же я можу вас боронити, коли ви навіть мені не кажете щирої правди?
Він не може цього збагнути.
— Де ви взяли цей альбом? — питаюся я. Він не відповідає.
— І ще зважуєтесь запевняти мене, що ніколи не були в цій країні, що навіть не можете собі уявити життя в нашому місті!
—г Без віскі не можу собі уявити,— кажу я.
— Ось дивіться! — мовить він. Часом я пробую йому допомогти:
— Пане докторе, все залежить від того, що ми розуміємо під життям! Справжнє життя, що залишає по собі слід у чомусь живому, а не тільки в пожовклому альбомі, далебі, може навіть не бути чудовим, історичним, незабутнім. Розумієте, лане докторе, справжнє життя!
Це може бути життя простої собі матері або якогось великого мислителя, фундатора певного вчення, що полишило слід у світовій історії. Але не конче його життя — тут, здається мені, йдеться не про наше значення. Важко сказати, від чого життя стає справжнім. Я гадаю, що від дійсності, але що таке дійсність? Ви можете також сказати: від того, що людина лишається сама собою. Але ж інакше б її ніколи й не було! Бачте, пане докторе, існування, хоч яке б воно було нікчемне, наостанці може стати навіть самою лише провиною, а дуже прикро, коли наше життя Лишає слід тільки в якійсь провині, наприклад, у.вбивстві,— таке буває, і не обов'язково, щоб над. ним кружляли стерв'ятники. Ви маєте слушність, пане докторе, все це тільки слова. Ви мене розумієте? Я говорю дуже неясно, якщо просто не брешу, аби трохи спало напруження. Слід — теж тільки слова, я знаю, може, ми взагалі говоримо лише про речі, яких нам бракує, яких ми не розуміємо. Бог — також слід! Він — сума справжнього життя чи принаймні часом мені так здається. Чи слово теж слід? Може, справжнє життя просто німе й не залишає по собі жадних образів, взагалі нічого мертвого?... Однак мого оборонця задовольняє мертве.
— Прошу ласкаво! — каже він.— Ось тут ви годуєте лебедів, це таки ви, а на задньому плані, самі бачите, великий цюріхський собор! Прошу.
Нічого не скажеш: на задньому плані (не дуже чітко) видно якусь маленьку церкву, чи великий собор, як мовить мій оборонець.
— Справді, все залежить від того,— кажу я ще раз,— що ми розуміємо під життям.
— А тут,— мовить мій оборонець, гортаючи далі альбом,— прошу ласкаво: Анатоль у своїй першій майстерні, Анатоль на Піз-Палі, Анатоль — рекрут з обстриженим чубом, Анатоль перед Лувром, Анатоль розмовляє з міським радником, одержуючи нагороду...
— Ну й що? — питаюся я.
Ми дедалі менше розуміємо один одного. Якби не сигара, що її він приніс, хоч який був сердитий, я взагалі більше б з ним не розмовляв, і так, мабуть, було б краще. Бо що дають усі ці допити? Дарма я намагаюся втовкмачити йому, що сам не знаю цілковитої правди, а з іншого боку, й не хочу, щоб мені лебедями та раднцками доказували, хто я такий насправді. Нахваляюся, що кожен дальший альбом, який він принесе до камери, негайно ж порву на клапті. Дарма! Мій оборонець ніяк не хоче викинути собі з голови, що я Штіллер, тільки, щоб можна було мене боронити, і коли я наполягаю на тому, що я — це я, і більше ніхто, каже, що я по-дурному прикидаюся. Знову кінчається все тим, що ми кричимо один на одного.
— Я не Штіллер! — кричу я.
— А хто ж? — кричить він.— Хто?
Р. Б.
Його сигара присоромила мене. Я щойно відкусив крихкий кінчик, затягнувся, випускаючи перший, особливо сухий і особливо пахучий дим, і раптом, здивований ароматом, ще раз вийняв сигару з вуст, щоб роздивитися її як слід. Отуди к бісу! Моя улюблена марка! "Легітімос"! Ось який він...
Учора в Давосі. Точнісінько так, як змалював Томас Манн. До того ж цілий день іде дощ. І все ж Юліка змушує мене прогулятися до певного місця, подивитись на вивірок. Мій оборонець раз по раз подає мені ялинові шишки, щоб я понюхав їх. Наче я заперечую, що вони гарно пахнуть! Згодом, знову ж таки в певному ресторані, мені доводиться їсти слимаки — як відомо, то великі ласощі, однак після них тхне часником. Я' добре бачу, що Юліка та мій оборонець весь час перезираються, чекають, що я зараз не витримаю, почну признаватися або принаймні заплачу. А я втішаюся тим, що знову їм коло столу,"застеленого білою скатертиною. Через те, що розмова не в'яжеться, я розповідаю про Мексіку. Гори навколо нас, хоч і дуже низькі, нагадують Попокатепетль і перевал Кортеса, а завоювання Мексіки я завше вважав за одну з найцікавіших історій.