Немає втечі. Знаю, що немає, і кажу собі це щодня. Немає втечі. Я втік, щоб не вбивати, й переконався, що саме моя спроба втекти є вбивство. Лишилось тільки одне: взяти на себе певність, що я позбавив когось життя, навіть якщо її зі мною ніхто не поділяє.
Химери! Я маю оповідати своє життя, а коли пробую оповісти його так, щоб було зрозуміло, вони заявляють: химери! (Тепер я хоч знаю, звідки мій оборонець узяв те слово разом із поблажливою усмішкою!) Він слухає, поки я розказую про свій будинок в Оклен-ді, про негрів тощо, та як тільки я переходжу до головного, як тільки спробую змалювати те, чого не можна вже підтвердити знімками, наприклад: що діється, коли, людина пустить собі кулю в скроню, мій оборонець починає чистити нігті й лише чекає, аби перебити мене якоюсь дурницею.
— Ви мали будинок в Окленді?
— Мав,— відповідаю я коротко.— А що таке?. —г— Де лежить Окленд?
— Навпроти Сан-Франціско.
— Он як,—каже мій оборонець.— Справді? Будинок.був чотири метри завширшки й тринадцять
завдовжки (мій оборонець занотовує, саме це він і хотів дізнатися!), як казати точніше, то навіть не будинок, а просто халупа, вкрита ґонтом. Колись то була челядня якоїсь ферми, потім ферму поглинуло місто, лишилась тільки ця занедбана халупа. Та ще велетенське дерево, евкаліпт — ніколи не забуду срібного шепоту його листя. Навколо самі дахи, а небо повне кривих телеграфних стовпів, і на них тріпоче білизна сусідніх негрів. Знову ж таки, як казати точніше, то по праву руку від мене жили китайці. А ще не треба забувати про маленький здичавілий садочок. У неділю чути, як співають негри в своїй дерев'яній церковці. А то все тиша, велика тиша, тільки часом долинає з порту хрипке гудіння пароплавів та брязкіт ланцюгів, що від нього аж мороз іде поза шкірою. Властиво, та халупа була не моя, я тільки наймав її. Я тоді взагалі не мав грошей. Замість платні за помешкання я мав годувати кішку. Я не зношу котів. Але їжа їй стояла наготована в червоних бляшанках, зате я мав кухню з плитою й холодником, навіть радіо. В задушні ночі тиша ставала нестерпна, і я тішився, що в мене є радіо.
— І ви жили там самі-самісінькі?
— Ні, з кішкою.
Про кішку він не занотовує... А та кішка, як мені тепер здається, була першою прикметою тамтешнього мого життя. Господарі називали її Little Grey1 і годували на кухні; я не хотів підтримувати такого звичаю хоча б через запах. Я щодня відкривав по бляшанці, висипав бридку мішанину на тарілку в садку, але розбещена кішка не хотіла на таке пристати. Не встигав я оглянутись, як вона вже сиділа на підвіконні й нявчала, лупаючи на мене зеленими очима, що горіли, мов жарини. Як я міг у таких умовах читати? Я одним махом викидав той клубок дряпучих лап у темну каліфорнійську ніч і зачиняв усі вікна. Вона сиділа за шибкою, нявкаючи, як тільки я на неї позирав, сиділа годинами, тижнями. Я ніколи не забував дати їй їжу з бляшанки, то був мій обов'язок, єдиний обов'язок у тодішньому моєму житті. А вона ніколи не забувала залізти до хати крізь якесь відчинене вікно (я ж не міг ціле літо сидіти з зачиненими вікнами!) і несподівано, коли я.саме почувався щасливим, потертися об мої ноги. То була правдива війна, смішна війна на витримку, страхітлива
1 Сіренька (англ,).
війна: я цілими ночами не міг очей склепити, бо вона без кінця нявчала навколо хати,— всі сусіди вже вважали мене за якогось нелюда. Раз я впустив її і замкнув у холодник, та все одно не міг заснути. Коли я пожалів її й випустив, вона вже не нявчала. Я нагрів молока, та вона виблювала його. В очах її світилася смерть. Мені все сприкрилось: і халупа, й садок. Вона стояла в мене перед очима, хоч насправді десь ділася, й довела мене до того, що я перед сном пішов шукати її. Я питався негрів, що сиділи край пішоходу, чи не бачили вони Little Grey, та вони тільки стискали круглими плечима. її не було одинадцять діб. Одного паркого вечора, коли в мене саме була Гелен, вона раптом вискочила на підвіконня. "Му Goodness"!1 — вигукнула Гелен. На писку в неї зяяла рана, з неї капала кров, а дивилася вона так, наче то я її поранив. Тиждень я годував її в кухні: вона таки домоглася свого. Принаймні майже домоглася, бо якось уночі, коли вона мені приснилася, я зійшов до кухні, взяв її з теплої подушки, де вона угніздилася, й виніс у темний садок, спершу поглянувши, чи загоїлась рана. Все почалося наново: вона знову чипіла за вікном í нявчала. Я не міг собі дати з нею ради... Мій оборонець усміхається:
— Але, крім кішки, з вами там ніхто більше не жив?
— Чому ж,— кажу я.— Жила Гелен.
— Хто така Гелен?
— Жінка! — кажу я, сердитий на нього, що він завше вміє звести розмову на другорядне, і на його авторучку, якою він негайно занотовує ім'я Гелен.
— Будьте цілком відверті,— мовить він і, вислухавши від мене шалену історійку про якусь жінку, запевняє: — Звісно все це лишиться між нами, в кожному разі, пані Штіллер я не скажу жадного слова.
Напевне все вибовкає!
Читав біблію.
(Недоречний сон про зводини з пані Юлікою Штіл-лер-Чуді: бачу знадвору крізь вітрину, як молодший за
1 Боже мій! (Англ.)
мене чоловік, мабуть, зниклий Штіллер, ходить по кав'ярні поміж столиками і, піднявши руки, показує ясно-червоні шрами, так би мовити, продає своє тавро, що його ніхто не бере. Страшенно прикре становище. Я сам, як уже сказано, стою знадвору, коло мере дама з Парижа, і обличчя в неї. якесь незнайоме; вона трохи глузливо заявляє, що той продавець тавра — її чоловік, і також показує мені свої руки, також із двома ясно-червоними шрамами— Наскільки я розумію, вони, очевидно, хочуть довести одне одному, хто з них хрест, а хто розп'ятий на хресті, і все те мовчки: люди сидять коло столиків, переглядають ілюстровані часописи...)
Мій наглядач хоче знати, хто така Гелен. Він щойно чув це ім'я в прокуроровій канцелярії. Я' кажу, що вона була дружина американського сержанта і що той сержант якось уранці приїхав із морської казарми й застав нас у помешканні... Надто стомлений, щоб знову розповідати про вбивство, я додаю лиш:
— То був чудовий хлопець.
— її чоловік?
— Він зажадав від своєї дружини, щоб вона пішла до психоаналітика, і вона зажадала від нього того самого.