Найлегше, Іване, підняти руки вгору й обрати формулою своєї поведінки приказку "не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно…" Ти захотів негайного визнання свого таланту, а воно деколи приходить доволі пізно. Ти й не подумав, що не всі готові сприйняти твою творчість, що за визнання треба боротися не криком, не позою ображеного, а виховуванням смаків. Чи ти навчив когось, чи поділився з кимось набутими знаннями? Гроші, зароблені в еміграції, проциндрив із Шпатьком, а міг би за них купити хоч приміщення для студії, куди б приходили молодші за тебе митці вчитися тонкощів твого вміння…
Ми ж не опустили рук, хоч нам підписали смертний вирок".
З піднесених колосників на галявину опустилася декорація: від головатого Жолоба пролягла вулиця Фредра, що закінчувалася низькою будівлею з вивіскою "Кав’ярні Шнайдера", за перехрестям Академічної й Стежкового провулку, стояла позеленіла від окису фігура Яна з Дуклі, за ним спиналася вгору до бібліотечного будинку вулиця Мохнацького, а зліва, поряд із костьолом Миколая, на камінному підвищенні, мов на п’єдесталі, за ланцюговою огорожею вивищилась споруда університету, в якому 1 липня 1910 року сталася нечувана в цивілізованому світі трагедія.
Вшехпольські боївкарі, озброєні топірцями й револьверами, вже чотири дні від ранку до вечора не допускали українських студентів в університет.
У ніч перед першим липня Адам Коцко зібрав близько трьохсот студентів у приміщенні українського гімнастичного товариства "Сокіл". До університету вибралися вдосвіта. Педель на диво слухняно відімкнув браму, студенти зайняли Третій зал і розпочали віче: вони не покинуть університетських стін доти, доки уряд не задовольнить їхніх вимог — урівноправнення студентів усіх національностей.
О восьмій годині ранку з кав’ярні Шнайдера вибігли вшехпольські боївкарі, увірвалися на перший поверх університету й забарикадували столами сходову клітку. Крізь вікно Коцко побачив, як з вулиць Миколая й Мохнацького виходять, оточуючи університет, поліцаї з оголеними шаблями й карабінами з примкнутими багнетами. Він зрозумів, що міська влада заодно із вшехполяками давно підготувалася до їхнього виступу, що вони в пастці. Скомандував: "До виходу!" — й перший збіг сходами вниз. Почувся одинокий постріл. Роз’юшені бунтарі навалилися на барикади, розсуваючи й ламаючи столи, а тоді затріскотіли постріли. Студент філософії Леонтович скрикнув, схопившись за коліно, крізь його пальці цебеніла кров. Унизу поліцаї виштовхували за двері боївкарів, які стріляли, потім побігли сходами наверх, відтісняючи на другий поверх збунтованих, і аж тоді всі побачили: біля поруччя лежав навзнак Адам Коцко, з його чола стекла до уст цівка крові — він упав від першого пострілу. Вбивство Коцка теж було наперед продумане.
"Русини пострілялися! Русини самі пострілялися!" — почулося у дворі. З вулиці Фредра вихопилася карета рятункової поготівлі, з Миколая й Мохнацького виїжджали фіакри; санітари винесли тіло вбитого, повели пораненого, а коли карета від’їхала, поліцаї почали виводити українських студентів з університету, накладали на руки кайдани, заштовхували у фіакри й під свист і лайку натовпу відвозили до тюрми на вулицю Баторого, де на арештованих чекали заздалегідь підготовлені камери.
Боївкарі розійшлися групами по місту, вони зривали з крамниць і установ українські вивіски, били палицями вікна в Народному готелі, Руській духовній семінарії, приміщенні "Просвіти" й закінчили шовіністичний шабаш біля пам’ятника Міцкевичу піснею:
Niech zginie Ukraina,
Niech zginie chamski lud![69]
Тіло Адама Коцка не дозволили покласти у вестибюлі Академічного дому на Супінського, де він мешкав, воно два дні лежало в каплиці анатомічного інституту.
На похорон з’їхалося з усієї Галичини більше двадцяти тисяч народу, уряд привів у бойову готовність військо, стягнув до міста загони жандармерії, боячись революційного спалаху; Пекарська вулиця й брами Личаківського цвинтаря зачорніли жалобними прапорами; лив грозовий дощ, труна з червоною китайкою поплила над головами людей, оркестр ридав "Ви жертвою впали…"
"Не треба, не треба декорацій, — сказав Косинюк сам до себе, — я хочу пережити той день ще один раз, сам… Не плач, Вандо, не заважай мені востаннє порозмовляти з Адамом".
Ручка кольта знову зморозила долоню холодом смерті, Косинюк піднімався серпантином, що обвивав вужем купол Високого Замку.
…Ллє літній грозовий дощ, теплі струмки стікають з віка на плечі побратимів, які несуть домовину, червона китайка прилипла до труни, дощ періщить і змиває сльози з облич, голосить реквієм; у багатотисячному натовпі то тут, то там зринають знайомі обличчя — всі однаково відчужені від Іванової свідомості, якою опанував один–єдиний образ того, котрого вже нема, котрий за життя завше чогось вимагав і заважав, а відійшовши, став потрібний, як опора, без якої не втриматися на землі, без якої нема й сенсу втримуватись: у труні лежала Іванова совість, сила й надія; ці необхідні для повноцінного життя категорії він завжди міг у собі воскресити, кожної миті мав можливість повернути їх собі — поки живий був Адам. А тепер немає нічого, усе на світі стало непотрібним.
Ванда плаче, Іван заспокоює: "Не плач, не плач, Вандо, дай мені востаннє поговорити з Адамом" — і знає, що востаннє розмовляє з Вандою: після похорону вони розійдуться назавжди, він не має права далі жити з нею; дотепер ще жевріла надія, що вирветься з чаду, яким запаморочили його безвілля і злий демон Шпатько; Коцко був фортецею, причалом, останньою стеблинкою; в будь–яку хвилину він міг у всьому признатися Ванді і з допомогою Адама розпочати інше життя, тепер ніхто не допоможе, нікого сильнішого за себе Іван на світі не бачить, усі слабкі, як і він, хіба що Ванда… Хіба що Ванда — та чи він може без Адамового захисту признатись їй, як жив останнім часом; та краще вбити себе, ніж признатися, — Ванда ніколи вже його не побачить…
Домовина похитується над головами людей, уже й молодомузівці підставили під неї свої плечі: Яцків, Пачовський, Карманський, Людкевич. Чи мають вони право нести труну, в якій лежить Адам Коцко? Певне, мають, і я хотів би підійти й стати у ряд, я повинен це зробити, та не можу: не знаю, що ти мав мені сказати, Адаме, в той останній день твого життя, не знаю, що я відповів би тобі; може б, ти мене вдарив, і я стерпів би й ніколи вже б не пустився твого плеча й нині підставив би своє під твою домовину. Що ти мав мені сказати?