Що я робив? Я покірно просив у товаристві "Просвіта" замовлення на ілюстрації до "Календаря". Замовлення мені дали, та коли я зробив ілюстрацію, цинічномордий кіт, ліниво кривлячи писок, почав тицяти мені лапою то на селянина, що зігнувся з серпом над колоссям (кіт фиркав, порскав: чому в селянина немає в очах радості від праці, від надії на запашну скибку хліба?), то на дівчину, що рекламує цигарки (що це за класична дама, чому не подолянка у стрічках і віночку?), то на козака, що "замовк, зажуривсь і на спис похиливсь, став на самій могилі" (а мав би махати шаблюкою й витинати гопака!), — ілюстрацій не прийняли, проте змилосердилися наді мною: якщо хочеш, будь нашим кольпортером, розпродуватимеш книжки українських письменників у кав’ярнях, театрах, касино.
З пачками книг і з надією на заробіток (книги ж — не малюнки, на них попит завжди кращий) я на перший раз подався до Народного дому, коли там відбувався академічний бал.
Уздовж стін зали стоять крісла, розпорядники у фраках вводять гостей, на галереї грає музика, молодь танцює, а матрони сидять; аранжер оголошує танці, матрони ловлять женихів; якась дама прихвалює молодому теологові свою доньку: доня у неї освічена, дуже цікавиться читанням; я пропоную матроні, донечці й кавалерові книжки, вони дивляться на мене здивовано: таж не заважайте, пане, теє… забавлятися!
Мене й справді штовхають танцюючі пари, я беру свої пачки з книжками і прямую через буфет до зелених картярських столиків, за якими панове грають у бридж і преферанс; добродії такі поважні й статечні, з сигарами в зубах, з золотими ланцюжками на камізельках; еліта нації відпочиває, і я розпродам тут усі книжки.
Сидить за крайнім столиком пан посол Копачинський, чекає на партнерів до преферансу, які он за буфетною стойкою попивають каву з лікером; я пропоную: "Купіть, добродію, "Semper tiro" Франка". — "Не читаю поезій", — відбуркує патріот, не дивлячись на мене. "То, може, твори Коцюбинського". — "Він теж вірші пише?" — "Ні, пане посол, це найкращий майстер сучасної української прози". — "Гм… А ще що маєте?" — "Твори Василя Стефаника". — "А цей пише віршами чи прозою?" — "Пане посол, невже ви нічого не чули про Стефаника?" — "Та йдіть до чорта! Я на дурниці не маю ні часу, ні грошей!.. Панове, панове, — гукає пан посол у бік буфету, — не витрачаймо дорогоцінного часу, прошу до преферансу!"
А однієї неділі… Ванда пішла до театру, а я блукав вулицями Словацького, Маршалківською й Міцкевича, чекаючи вечора: мені вдалось найнятися скрипалем у касино Големера, аж тут іде Шпатько з набитим портфелем — встиг уже, видно, відвідати за своїм календариком порядний дім; він, ніби нічого між нами й не було, голосно привітався:
"Іване, сервус!"
Я холодно кивнув головою, та він перейшов мені дорогу, схопив за руку, довго й сердечно вітався, поривався навіть обняти мене.
"Нічого не нагадуй, я нічого не пам’ятаю… Чув–єм, що бідуєш. Що ж, nad każdym wisi katastrofa… А ти подивися тверезо на світ і зрозумій нарешті, що живеш у віці не пари й електрики, а корупції й протекції. Мені те все давно відомо… Нині ось я отримав від благодійників гроші: цілі дві години годував одне поважне сімейство своїми гуморесками, а воно мене — смажениною; під час розмови я, ніби між іншим, забідкався, що через брак "форси" не можу здійснити своєї мрії — відкрити у Львові клуб гумористів. І клюнуло. Панове господарі, такі щасливі, що мали можливість досхочу насміятися з іудеїв — ти ж знаєш мій репертуар, — не пожаліли двох сотень ринських — на сплату, я ж сплачу їм тоді, як рак на дубі свисне… Та не дивись на мене так, ніби я тобі межу переорав! Ти надаєш перевагу прекрасному, а я — доцільному. А не все доцільне є прекрасним: грифи, наприклад, огидні, але вони очищають землю од скверни… Я ладен стати грифом і очищати гаманці багатих і дурних плебеїв, щоб мати настрій, а головне — змогу творити. Я пишу повість — то буде шедевр! Я створю образ героя нашого часу — виродка. Напишу геть усе по правді, без усілякої там видуманої героїки, якої нема. Ходи зі мною, Івасю, удвох не пропадемо!"
Я виминув Шпатька й подався до касино Големера, за мною прошелестів свистячий сміх — той смішок переслідував мене весь час: тоді, коли мене вшехполяки вигнали з касино Големера, дізнавшись, що я приятель Карманського й Пачовського, й тоді, коли, прикинувшись євреєм, навчав єврейських дітей музики чи коли грав по нічних кав’ярнях і волочився без роботи… Вдруге зустрівшись із Шпатьком, я вже не ігнорував його: начхати мені на порядність, на честь і нездійсненні цілі — як Куба Богу, так Бог Кубі; мене суспільство не прийняло, і я не маю перед ним ніяких гонорових зобов’язань. Мені не давали жити, а я наперекір усім вирішив жити добре; такі, як ти, Адаме, стали мені на заваді. Шпатько мав рацію: досить нам диктатури пророків, які складають баєчки про землю обітовану, немає такої землі ні тут, ні за океаном; ми із Шпатьком склали список багатих родин, підготували сентиментально–гумористичний репертуар і пустилися по неділях і святах забавляти перечулених філістерів та брати в них гроші на клуб гумористів і ліриків. Ванда ж заспокоїлась, бо я мав гроші, й вона подумала, що в мене почали купувати картини…
Що я тобі тоді сказав, Адаме… Не пам’ятаю. Ми із Шпатьком вийшли з кав’ярні Шнайдера, де пропили свіжу квоту на "клуб гумористів", побралися руками поза шиї й співали: "О dwunastej godzinie idę sobie przez Lwów, upiłem się na winie, ale jestem zdrów"[68] — здається, я таки послав тебе під три чорти, я сміявся тоді над ідеалістами, яким хочеться віддавати свої сили невдячному суспільству…
Аж настав страшний день твого похорону.
Напередодні кривавих подій в університеті ми зустрілися на Академічній і ти сказав мені: "Якщо завтра мене не посадять, то я прийду до тебе і при Ванді наб’ю по морді. Покидьки, до якої ганьби дійшли!"
"Сцена третя! — оголосив Невідомий. — Львівський університет і Личаківський цвинтар. Початок липня 1910 року".
"Отож тоді, — знову вступив у роль Адама Коцка Карл Адвентович, — коли ви із Шпатьком виманювали в довірливих обивателів круглі суми на так званий "львівський гумористичний клуб", ректор університету Гломбінський переконував представників уряду в парламенті, що утраквістичні домагання українців не мають ніяких підстав, — уряд підтримав польське коло в рейхсраті, відмовився вести переговори з українською професурою, а міністерство освіти підготувало проект цісарського наказу про визнання Львівського університету виключно польським.