Він знов повернувся до будівничого, і той уже помітив його.
— Ну що, Роджере, сину мій?
Будівничий випростався, струсив пилюку з колін, потім з долонь. Копачі знов узялися до роботи: "шкряб* гуп..."
— Ви зрозуміли, що це означає, велебний отче?
— Тільки те, що давні перекази правдиві. Але давні перекази завжди правдиві.
— Та ви, священики, вмієте їх вибирати.
"Ви, священики... Обережно, не можна сердити його,— подумав Джослін.— Поки він робить те, чого хочу я, нехай каже, що він хоче".
— Признайся, сину мій. Я тобі казав, що ця будівля — чудо, а ти не вірив. Тепер ти побачив на власні очі.
— Що побачив?
— Чудо. Ти побачив підвалини, чи, власне, побачив* що їх нема.
Будівничий пирхнув зневажливо й глузливо.
— Підвалини тут є. Але їх вистачає тільки щоб витримати будівлю такої ваги. Ось гляньте, тут видно, як вони зробили. Подивіться на стінку цієї ями. Ось поки щебінь, і ще трохи нижче, а далі сама багнюка. Вони по-
клали ніби пліт із хмизу, а зверху насипали щебеню. Та й ще хтозна. Десь тут унизу мусить бути рінь, і то неглибоко; мусить бути неглибоко, або ж я зовсім не тямлю свого ремесла. Може, тут був берег, якась коса, намита річкою. А ця багнюка просто зосталась на місці якоїсь ковбані.
Джослін переможно засміявся й задер підборіддя.
— І все ж твої хитрі способи не знаходять нічого певного, сину мій. Ти сказав, що вони поклали пліт. Чом тоді не повірити, що собор плаває на цьому плоту? Але в чудо повірити легше.
Будівничий мовчки дивився на Джосліна, поки той перестав сміятись.
— Відійдім-но отуди та поговорімо. Ось тут. Коли хочете, можете казати, що собор плавав. Це тільки слова. Може, воно так і є...
— Не "може", а так і є, Роджере. І ми це завжди знали. Може, ти скоро повіриш мені. А копати оцю яму було зовсім непотрібно.
— Я копаю заради своїх людей.
— Свого війська? А я гадав, що ти його полководець.
— Буває, що військо веде полководця.
— Кепський то полководець, Роджере.
— Слухайте. Підвалин чи то плота, коли ви так волієте, вистачає тільки для цієї будівлі. Більше вони не витримають — хіба що дуже небагато. І мої люди це знають.
Хоч як силкувався Джослін бути поважним, у голосі його мимохіть прозвучала ласкава посмішка.
— А може, ця яма і для мене, Роджере? Може, ви копаєте яму для настоятеля?
Та Роджер-Муляр не усміхався. Він дивився з-під густих брів, наче бугай.
— Цебто як?
— Хай настоятель пересвідчиться, що збудувати вежу неможливо. Цього літа роботи нема ні в Вінчестері, ні в Чігестері, ні в Лейкоку, ні в Крайстчерчі, ніде не будуються абатства, монастирі, пріорства; і замків новий король не будує. А тут, вирішив ти, можна перекалатати літо й показати настоятелеві Джосліну, який він дурень. Таким чином можна втримати своє військо вкупі, поки трапиться щось підхоже, а без війська ти — ніщо.
Тепер будівничий ледь усміхнувся.
— Ось як знайду невдовзі твердий грунт, велебний отче, тоді ще подумаємо. А як ні...
— А як ні, то ти згоден змурувати низеньку, присадкувату вежу, обережно, несміливо, позираючи одним оком, чи собор не осідає? Ти вважаєш себе бозна-яким хитрим. Адже вежу можна зрізати на будь-якій висоті, правда, Роджере? А тим часом твоє військо перезимує тут і ще не одного замордує.
— Яв тій бійці позбувся найкращого свого каменяра.
— І все це — задля якогось пенька замість вежі? Ні, Роджере.
— Я шукаю рінистого грунту. Ото буде справжня основа для вежі, справжні підвалини.
Та Джослін усе кивав головою й усміхався.
— Ось побачиш, як я пожену тебе вгору своєю волею. Бо на це діло є воля божа.
Усмішка на обличчі будівничого згасла. Він заговорив сердито:
— Якби вони збиралися спорудити шпиль, то заклали б підвалини для нього.
— А вони й збиралися.
В Роджері вмить спалахнуло зацікавлення.
— Є план?
— Який план?
— Ну, всієї будівлі... ви бачили його? Він є у вашому архіві?
Джослін похитав головою.
— Нема ніякого плану, сину мій. Тим людям непотрібні були ніякі малюнки на пергаменті чи на дошці. Але я знаю, який був їхній задум.
Будівничий почухав потилицю, тоді кивнув рукою:
— Ходім, велебний отче, подивімось на підпори.
— Я їх знаю дуже добре. Не забувай, що це мій дім, мій дім у бозі.
— Ні, ви подивіться на них, як я.
На середохресті, по всіх його кутах, стояли чотири підпори. Вони підносились угору тісними жмутами стовбурів, що своїм гіллям підтримували склепіння. Там, угорі, на височині сто двадцять футів, панувала сутінь, і око не розрізняло візерунків круг дерев'яної ляди, що закривала продухвину посередині. Будівничий підійшов до підпори в південно-західному куті й ляснув по одному зі стовбурів долонею. На гладенькому камені не держалась пилюка; на його дзеркальній поверхні рука зіткнулася зі своїм викривленим відображенням.
— Вони вам здаються грубими й міцними, отче?
— Безмежно.
— Але ж гляньте, які вони тонкі супроти їхньої височини!
— В цьому їхня краса.
— Вони держать на собі тільки склепіння, і їх не розраховано нести вагу, багато більшу від їхньої власної.
Джослін задер підборіддя.
— І все ж вони, мусить бути, дуже міцні.
Будівничий усміхнувся двозначно, як нещодавно отець
Ансельм.
— Велебний отче, а як би ви взялися споруджувати таку підпору?
Джослін підійшов до підпори й придивився до неї зблизька. Кожен стовбур у жмуті був товщий від людського тулуба. Він провів пальцями по поверхні одного.
— А ось. Бачиш? Тут е поперечні щілинки; як вони у вас називаються? Шви? Вони, напевне, витісували плитки й клали одна на одну, як діти, граючись шашками, складають їх стовпчиком.
Усмішка будівничого стала похмурою.
— Ви називаєте їх добрими людьми, велебний отче. Що ж, може, вони й справді були чесні. Але є й інші способи.
Через середохрестя, шкутильгаючи, пройшов Пенгол. Слідом за ним, безмовно передражнюючи його, шкутильгав носій. Він так самісінько волочив ногу, так само горбився, так само ніс голову, навіть погляд був так само лютий. Пенгол рвучко обернувсь, і носій зупинився й зареготав. Пенгол, щось мурмочучи, подався в своє "Царство".
— А тепер, Роджере, ще одне. Отой чоловік...
— Пенгол?
— Він дуже відданий слуга. Скажи своїм людям, щоб дали йому спокій.
Будівничий мовчав.