("...Розіп'ятого при Понтійському Пілаті...")
— "Я знаю, ти мовчиш, бо засуджуєш мої зносини з владикою земним. Та хіба не сказано: "Віддавайте кесареве кесарю"? Я принаймні чинила так у міру своїх сил. Я мала спочити в Вінчестері, серед королів, він пообіцяв мені, але це скасовано, хоча вже недалекий той час, коли я могтиму лежати тільки з мертвими королями".
("...Судити живих і мертвих...")
— "Магістр Годфрі хоче викреслити ці останні слова, але я сказала — не треба. Невже всі останки в твоєму соборі такі вже безгрішні? Може, ти скажеш, що я навряд чи попаду в царство небесне, але я сподіваюсь на краще. Там є місце — тобто було ще до'тебе — на південь від хору, куди падає сонце, між якимсь давнім єпископом і склепиком першого настоятеля. Нехай мене буде видно від престолу, і, може, господь буде поблажливіший, ніж ти, до тих моїх гріхів, у яких мені й досі так нелегко розкаятись до кінця".
("...Прощення гріхів... і життя вічного...")
— "В чому ж річ? Треба ще грошей? Може, ти хочеш два шпилі замість одного? То знай, що я маю намір поділити свої статки — а він був у цьому щедрий, як і в усьому — між тобою й бідняками, зоставивши лише скільки треба на похорон, на заупокійні відправи, та ще внесок до собору на помин душі твоєї матері, бо колись ми дуже любили одна одну...".
Джослін простяг руку й згорнув листа в священико-вих руках.
— Ми чудово обійдемось і без жінок, отче Аноніме. Чи як ви гадаєте?
— Про них сказано: "лукаві й підступні", мілорде.
("Амінь".)
— А відповідь, мілорде?
Та Джослін уже згадав початок великого діла, і свого ангела, і невидимі обриси шпиля, що й тепер уже являлись поглядам утаємничених у сонячному небі над собором.
— Відповідь? — перепитав він сміючись.— Нащо нам міняти постанову? Відповіді не буде.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Він вийшов з галереї до нефа дощаними дверцятами в переділці й хвилинку постояв, кліпаючи очима від несподівано яскравого світла. Вилам у стіні північного трансепту був такий великий, що ним проїхала б фура, і люди з війська будівничого порались там, підчищаючи краї. Пилюка була ще густіша, наче жовтий дим, і Джослін закашлявсь, а з очей потекли сльози. Ті двоє, що копали яму, вже заглибились мало не до пояса, і курява над ними була така, що їхні обличчя здались йому страховинно спотвореними, але потім він розгледів, що вони просто позав'язували роти ганчірками, а на ганчірках, мокрих від поту, товсто осіла пилюка. Біля ями дожидав носій; коли йому накидали повне коритко землі, він поніс його через трансепт до вйламу, а на його місце став інший. Коли носій з коритком на плечі вийшов із густішої куряви в рідшу, він натужно заспівав. Джослін добре розчув його пісню і по перших словах її затулив вуха руками й розкрив, незважаючи на пилюку, рота, щоб насварити співака. Але той ніби й не почув його — співаючи, вийшов крізь вилам надвір. Джослін квапливо рушив до нефа й там роззирнувся. Тоді подививсь поза підпорами, але й там не знайшов нікого. Він рішуче попрямував південним трансептом, відчинив великі двері до аркади, шарпнув завісу. Але й у скрипторії не було нікого з каноніків — тільки один диякон, що звіряв два рукописи, встромивши носа в сторінки.
— Де ризничий?
Юнак зірвався на ноги, підхопивши книжку.
— Щойно проходив тут, мілорде...
Джослін розхилив ще одну завісу, але й у приміщенні школи не було нікого. Лави стояли безладно, одна звалена. Він підійшов до парапету, зіперся обома руками на кам'яну плиту, де була надряпана шахівниця й валялись костяні шашки, і визирнув надвір. Ризничний сидів там на лаві, винесеній із школи. Сидів на осонні, спиною зіпершись на підпору аркади й згорнувши руки на колінах.
— Отче Ансельме!
Весняна муха вдарилась об ніс отцеві Ансельмові й шугнула геть. Він розплющив очі, глянув безтямно й знову заплющив їх.
— Мілорде ризничий!
Джослін швидко пройшов крізь іще одну завісу, вийшов на подвір'я, зупинився перед отцем Ансельмом, придушив у собі роздратування й сказав звичайним, спокійним голосом:
— У нефі нікого нема. Ніхто не наглядає.
Хоч отець Ансельм начебто спав, він ледь помітно тремтів. Тоді розплющив очі, але дивився кудись убік.
— Пилюка, мілорде. Ви ж знаєте, які в мене слабкі груди.
— Нащо ж вам сидіти там самому? Могли б послати когось!
Ансельм стримано закашляв: "Кхе, кхе, кхе..."
— Як я можу просити інших робити те, чого не можу зробити сам? А за день-два такої куряви вже не буде. Мені будівничий сказав.
— Отже, поки що хай співають там свої сороміцькі пісні?
Хоч як Джослін стримувався, але голос його став гучніший, права рука стислася в кулак. Він змусив себе розціпити його, тоді випростав пальці — ніби просто так зігнув і розігнув їх. Але ризничий усе бачив, хоча й дививсь уже на великий кедр. Він іще тремтів, але голос його був спокійний.
— Коли подумати, мілорде настоятелю, скільки нам тепер доводиться терпіти порушень звичайного нашого порядку, то якась там пісня, пробачте — хоч би яка мирська,— здається мені марпичкою. Адже ж ми маємо в бічних нефах дванадцять вівтарів. А через оце наше нове будівництво на них не горять свічки. До того ж — іще раз пробачте — ці люди, ці дивні створіння з усіх кінців світу, здається, тільки й чекають зачіпки, щоб зчинити бешкет, тому гадаю, що розумніше буде не дратувати їх, хай собі співають.
Джослін розтулив рота, але зразу й стулив. Йому пригадалися тяжкі вагання капітулу; а ризничий дивився вже не на кедр, а просто в очі йому, ледь нахиливши голову.
— Так, так, мілорде настоятелю. Хай поспівають день чи два, принаймні поки пилюка осяде.
Джослін звів дух.
— Але ж ми в капітулі постановили!
— Дещо було полишено на мій розсуд.
— Вони ж оскверняють храм!
Ризничий застиг нерухомо, як камінь позад нього. Він уже не трусився.
— Та хоч не руйнують його.
— На що це ви натякаєте? — аж скрикнув Джослін. Руки ризничого заціпеніли, ніби він забув, що розвів
їх.
— Я, мілорде? Я ні на що не натякаю.
Ризничий обережно звів руки докупи й стулив долонями в себе на колінах.
— Не зрозумійте мене хибно. Природна річ, що ці темні люди оскверняють повітря своїми словами, так само, як пилюкою і смородом. Але вони не нищать повітря. І не руйнують самого храму.