— Ні.
— То що ж?
На Пенголовому обличчі вже не було злості. Скоріш якесь розгублене благання.
— Коли вже питаєте, скажу. Чого саме я? Хіба тут нема більш нікого? Чому їм треба брати на кпини мене?
— Треба терпіти.
— Весь час. Що б не робив. Глузують, регочуть. А "озирнуся...
— Ти надто тонкошкурий, сину мій. Змирися з усім цим.
Пенгол насупився:
— Допоки ж це?
— Нам усім буде нелегко. Що правда, то правда. Два роки.
Пенгол заплющив очі й застогнав.
— Два роки!
Джослін плеснув його по плечу.
— Сам поміркуй, сину мій. Камінь потроху використається, дерево теж. І скло різати в тебе перед носом не довіку будуть. А врешті шпиль збудується, і наш храм стане ще прекрасніший.
— Я того не побачу, велебний отче.
— Чому ж, ради...
Джослін затнувся, стримавши роздратування; та коли глянув Пенголові в очі, воно спалахнуло знову. Бо він ніби навіч прочитав у Пенголовій голові слова — так виразно, немовби вони були там написані: "бо підвалин нема, і Джослінів безум завалиться, перше ніж на вершечку поставлять хреста".
Він зціпив зуби.
— Ти такий, як і всі. Де тобі до твого прапрадіда з теслом! Ти не маєш віри.
Та Пенгол не підводив очей. Він ступив ближче, в Джослінову тінь. Запорошена, бура, ніби перегній, кучма була дюймів на шість нижче Джослінових очей і нахилялась аж до його ряси. Крізь своє роздратування настоятель почув хрипке, тихе мурмотіння:
Ну як мені терпіти? Вони ж весь час найдошкуль-ніші місця в мене вишукують, а я не можу оборонитись. Мені соромно перед людьми, перед власною дружиною, і все це накопичується отут, у мені, й щодня, щогодини...
По Джосліновому черевику щось різко стукнуло; він глянув униз і побачив на черевику мокру зірочку з про-мінчиками-бризками та малесенькі круглі крапельки, що скочувалися пб мокрій щкірі в грязюку. Він нетерпляче зітхнув і оглянувся довкола, думаючи, що сказати. Але сонце, що заливало камінь, потягло його погляд угору, в порожній простір над середохрестям, де зубці низької зрізаної вежі дожидали будівничого та його людей. Він згадав робітників, що зривали плити підлоги в середохресті, й радісне збудження відігнало роздратування.
— Май терпець, тобі сказано! А я побалакаю з будівничим. Обіцяю!
Він знову поплескав по шкіряному плечу й заквапив-* ся геть, боком пропихаючись між стосами дерева та каменю. Склярі коло верстата стояли до нього спиною. Маленькими дверима, пригнувшись, він увійшов до південного трансепту й постояв хвилинку, кліпаючи очима на сонячну пилюку. Зірвані з підлоги плити вже були складені стосом з одного боку середохрестя, і двоє копачів стояли по кісточки в початій ямі. Позаду них крізь діру в північній стіні видно було чималий клапоть зовнішнього світу, крите очеретом піддашшя на цвинтарі, де лежали наготовані колоди. Джослін стояв, наморщивши в усмішці носа, й дивився, як до нього квапливо йде через південний неф один із соборних священиків — отець Адам — з листом у руках.
— Хай потім, любий мій. Коли помолюся.
І Джослін, усміхнений, окрилений радістю, швидко рушив південною галереєю між хором та ризницею. Відправа вже скінчилась, і там не було нікого, тільки двоє вікаріальних хористів стояли й розмовляли коло внутрішніх дверей. Посеред приділу Пресвятої діви для Джос-ліна вже поставили підколінний стільчик із пюпітром. Він схилився перед вівтарем, тоді став навколішки на стільчик. Йому чути було, як поряд німий почав легенько прохати й шкрябати по каменю. Але йому навіть не треба було відганяти ці негучні звуки: сама радість була його молитвою, що лилася просто з серця.
"Що я можу ще зробити в цей великий день, коли моє видіння почало нарешті втілюватися в камінь, як не скласти подяку господові?
А тому — разом з ангелами й архангелами..."
Радість лилась на його слова, мов сонце. І вони спалахували вогнем.
Час молитви відмірювали йому коліна. Він завжди відчував, скільки саме простояв навколішки. І тепер, коли тупе ниття минуло і настало заніміння, він знав, що минуло більше години. Він вернувся до тями; перед заплющеними очима повільно пропливали вогники, а в литки, коліна, стегна знов уливався біль. "Моя молитва ще ніколи не бувала така проста, тому вона й тривала так довго".
А потім, зовсім несподівано, він усвідомив, що вже не сам. Не те щоб він побачив чи почув когось. Ні, він відчув ту присутність, як тепло від вогнища на своїй спині, могутню й лагідну, як сам час, і натиск її був такий безпосередній, наче вона проникла йому аж у хребет.
Жахнувшись, він схилив голову й затамував дух. Він не опирався тому гостеві. "Я тут,— ніби промовляв той,— не рухайся, ми тут, ми довіку діятимемо разом".
І тоді він насмів подумати, зігрітий отим теплом за спиною:
"Це мій ангел-охоронець.
Я чиню волю твою, і Ти послав Свого вісника втішити мене. Як у давнину в пустелі.
Двома крилами закривав він лице своє, а двома закривав стопи, а на двох крилах літав".
Радість, вогонь, радість.
"Господи, дякую тобі, що ти зберіг моє смирення!"
Перед його очима знов постали вітражі. Житіє святого так само пломеніло на них синьою, червоною, зеленою барвами; але сонячні іскри та бризки летіли вже не в той бік. Джослін отямився, дивлячись на знайомі вікна поверх сплетених пальців,— ангел уже покинув його.
Цюк. Цюк. Цюк.
Іїїкряб.
"Ти наповнив сяйвом душі обранців Твоїх, як сонце у вікні".
Джослін зіперся руками на пюпітр і насилу розігнув замлілі коліна. Раз, двічі ступнув здерев'яніло, а тоді випростався. Правою рукою розгладив на собі рясу і в ту мить згадав про цюкання й шкрябання. Глянув до північної стіни; там з розкритим ротом сидів німий. На підлозі коло його ніг була простелена рядюжка, і він старанно шкріб великий камінь. Коли на нього впала Джо-слінова тінь, німий схопився. Зовсім молодий, але високий і дужий, він легко тримав своє різьблення обома руками перед грудьми. Радість, утіха, спокій, що їх приніс ангел, наклали свій відбиток і на його обличчя, як на весь світ, тому Джослін, дивлячись на нього, відчув, як усмішка вкриває зморшками і його власне обличчя. Юнак, одного з Джосліном зросту, міг дивитись настоятелеві просто в очі, не задираючи голови. Джослін, ще сповнений принесеної ангелом радості, усміхнено окинув його ласкавим поглядом: засмагле обличчя й шия, розхристані широкі груди, порослі чорним волоссям, кучерявий чуб, чорні очі під чорними бровами, рукава під пахвами пропітнілі, ноги в перехрещених волоках, дебелі черевики, побілілі від пилюки.