Джослін стояв, не ймучи віри, сторопілий, поки вона не подалася північним нефом наздоганяти свою процесію. Стояв під риштованням, і його пекла думка, що жінки всі такі: дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто дев'ять
разів говоритимуть скромно, хоча й забагато, але в де-сятитисячний раз ляпнуть таке неподобство, так вивернуть на людські очі найпотаємніше, що здається, ніби саме оскаженіле жіноче лоно раптом дістало язик. І з усіх жінок у світі саме вона, оця неможлива, неймовірна, і все ж таки жива Рейчел мусила так учинити — ні, її присилувала це зробити невтримно язиката натура, в найнедоречнішому місці, в найнедоречнішу хвилину, перед найневідповіднішим слухачем. Вон здерла покрови з життя аж до того місця, де панують жах і сміховинність — ніби строкатий блазень у червоному й жовтому вимахує свинячим міхуром на паличці в жахливій катівні.
Він злісно промовив до макета у себе в руках:
— Яка безсоромна й'зухвала жінка!
А тоді блазень ударив його в пах своїм міхуром, і в нього вирвався регіт, від якого його аж затіпало.
Він голосно вигукнув:
— Гидота! Гидота!
Розплющив очі й почув, як його слова луною розлягаються в храмі. А коло дверей у переділці, що вели до північної галереї, застиг здивований Пенгол з мітлою. І Джослін, аби приховати справжній зміст свого вигуку., надати йому видимого змісту, ще гукнув:
— Тут скрізь гидота й бруд! Вони все бруднять!
Та через середохрестя вже йшли робітники: старий
каменяр. Мел і головний Роджерів помічник Джіген. Цей реготав, ніби й не бачачи Джосліна:
— Дружина? Сторож вона йому, а не дружина!
І Джослін, хоч у скроні йому ще бухала кров, присилував себе говорити з Пенголом спокійно. Але відчув, що задихається, ніби пробіг бігом через^увесь собор.
— Ну, як там у тебе, Пенголе, сину мій?
Але Пенгол іще дивився войовниче, мабуть, не охолонувши від якоїсь своєї прикрості чи сутички.
— А як воно може бути?
Джослін повів далі майже рівним тоном:
— Я говорив з будівничим. Ти якось поладнав з ними?
— Я? Де там! Ви щиру правду сказали, велебний отче. Вони все бруднять!
— Але хоч тобі дали спокій?
Пенгол понуро відказав:
— Мені вони ніколи не дадуть спокою. Бо вони обрали мене собі за блазня.
"Відвертати невдачу". Його уста самі повторили ці слова, як ноги самі ступають звичною стежкою.
— Інших ми не маємо. Всім нам доводиться терпіти їх.
Та Пенгол, що вже був відійшов, обернувся.
— А чого вам було не взяти нас, отче? Мене й моїх людей.
— Ви б не зуміли.
Пенгол розкрив рота, щоб відповісти, але зразу й закрив. Але не рушав з місця, а з викликом дивився на Джосліна, і кутик його уст ледь посіпувався; в когось менш відданого й щирого це могло б означати насмішку. А в повітрі між ними зависли невимовлені слова: "Вони теж не зуміють. Цього не зуміє ніхто. Багнюка, повінь, пліт, висота, тонкі підпори... Це неможлива річ".
— Вони — тяжка випроба для всіх нас, сину мій. Я це визнаю. Треба бути терплячими. Чи не сказав ти якось, що це твій дім? У цих словах була гріховна гординя, але водночас і вірність та ревність. Не думай, що тебе не розуміють і не цінують, сину мій. Незабаром вони підуть. А в тебе, з ласки божої, будуть сини...
Пенголів рот уже не кривився.
— І той собор, що вони доглядатимуть та плекатимуть, буде куди прекрасніший, ніж тепер. Подумай сам. Посередині його піднесеться до неба оце ось,— Джослін патетичним рухом підняв перед собою макет вежі,— і вони теж скажуть своїм дітям: "Оце збудували за життя нашого батька".
Пенгол аж зіщулився. Мітла, яку він тримав упоперек тіла, затремтіла в руках. Очі застигли, білі блискучі зуби вишкірились. Якусь мить він стояв так, прикипівши очима до шпиля, що його в такому захваті простягав до нього Джослін. Потім спідлоба зиркнув на настоятеля.
— І ви мене берете на глузи?
Відвернувся й швидко пошкутильгав південним трансептом геть, а виходячи в своє "царство", так грюкнув дверима, що луна пішла по всьому собору.
На даху гатили довбешкою: гуп, гуп, гуп... І враз грюкіт дверей, гупання довбешки, запахи, потік невимовних почуттів так наринули на Джосліна, що йому перехопило віддих. Він знав, де можна дихнути вільніше, і ноги самі понесли його туди, спотикаючись. Нарешті він упав навколішки перед спокійним вогником свічки на вівтарі. Втупив у нього очі, жадібно розкривши рот.
— Я ж не знав.
Але чистота того світла лишалась недосяжною, ніби малесенькі, безмежно далекі двері. Джослін стояв навколішки, й думки його кружляли у вихорі душевної бурі. Сам не знаючи, коли він опустив погляд, він раптом усвідомив, що бачить геральдичних звірів, зображених на кам'яних плитках підлоги. Та ще ближче, ніж ті плитки, стояли перед очима люди, четверо людей — він знову здригнувся: Роджер-Муляр, його Рейчел, Пенгол і його Гуді, як чотири підпори на середохресті.
Потім дрож підвів йому голову, і він утупився в потьмянілу пишноту вітражів, а вогник на вівтарі роздвоївся — по вогнику в кожному оці.
Він прошепотів:
— І тому Ти послав ангела Твого, щоб покріпив мене!
Але ангела не було, тільки вихори почуттів, що крутили, жалили, обпікали його — жах перед цим лихим життям, що зароджується, прокльовується, набирає страшної незбагненної сили й занепадає в старості.
— Ти, Господи! Ти!
Вогники злились докупи в безмежній далечі, і він запрагнув увійти в ті двері. Та замість ангела за спинок> в нього танцювали й галасували ті четверо, тому вогники розійшлися знову. А потім лишилися тільки двоє людей, він і вона під своїм шатром, але вже приголомшені повінню його скорботи та обурення, і він заплющив очі й застогнав з жалю за своєю любою дочкою в Христі.
— Покріпи її, о Господи, великим милосердям Твоїм і пошли їй мир душі...
А потім думка заметалась у нього в голові, наче живе створіння. Наче щось укинуло її туди несхибним кидком, ніби гострого списа. Щойно його очі були заплющені, а серце мліло й тануло в скорботі. А ще за мить усі почуття погасли, голова ніби спорожніла, в ній лишилась тільки одна думка, що стриміла там неначе споконвіку. Ніяких почуттів, тільки ця думка, і знову став відчутнішим тягар тіла. Тиск у грудях, над серцем, біль в обох руках і в правій щоці. Розплющивши очі, він побачив, що притискає до себе макет і гостре ребро біля самого вершечка врізається йому в щоку. Перед очима знов постали плитки підлоги, на кожній — два геральдичні звірі, що підняли пазурасті лапи для удару й переплелися зміїстими шиями. Десь, чи то над цими плитками, чи то там, де йому являвся ангел, чи то в безмірних глибинах голови, постав образ, наче намальований. Роджер-Муляр, напівобернувшись, стоїть на драбині, і його невидимими мотузами тягне до жінки, що тулиться коло стіни. Та жінка — Гуді, теж напівобернена, вона дивиться незмигно, відчуває, як натягуються мотузи, й хитає головою, жах і жадання борються в ній, і обоє вони, Гуді й Роджер, накриті шатром, що з нього не вирвуться, куди б не пішли. А думка була така виразна, що її можна б написати через усю ту картину. І така жахлива, що перед нею відступили всі почуття, і він читав її, ніби заворожений, а ребро шпиля все різало йому щоку. Жахлива й владна, вона так панувала над усіма іншими почуттями, що Джо-слін, розглядаючи дві зв'язані між собою постаті на тлі підлоги, мимоволі вимовив її вголос: