— Три краски бачу тут, дитино, — чорну, червону й золоту. Або ж цього не досить? Я читаю в них так само, як ти у буквах, з яких кожна називається окремо...
— Червоні знаки пригадують мені рожі мойого веснування, музику гірських жереловищ, твій перший сміх...
— Чорні знаки, це шнури сліз, спомини образ, сумнівів і темної шарпанини, якою томиться душа зведена й обманута.
— Золоті ж букви, ніби день на відлеті, кидають у далекі шляхи чудові світла свої. Це корона побідників, тріюмф пригніченого, визвольний спів раба.
Усміхалася, тінню сніжного рантуха, прислонюючи стрічки щонайгустіші: шнури теплих сліз.
— А чому он ті сторінки намічені у вас заставкою? Я її не клала там і виджу уперше.
— Це стара історія про доньку дружинника Ігельда, моє дитя. Ясиня приглянулася сторінці і стала читати нескоро:
— Князь... нікий... пелепонисійський... купи... отрока... скиф'янина родом...
— Нічого тут про Ігельда нема, — сказала здивовано.
Аж тепер веселий блиск зрозуміння заграв в її очах, сплеснула в малі руки:
— Краще ви вже читайте, а я слухатиму.
Небо нахилилося за вікнами так низько, що здавалося, досить витягнути руку, щоби черкнула блакиті.
— Ігельд був дружинником Осьмомисла, — розпочала свою повість бояриня. — У нього була донька, дитя пещене, не грожене, зіниця ока. Коли з пустощів завела танок замість ранної молитви, розсипавши по плечу волосся, ніби плащ княгинь, сіроока, з порфірними устами й купкою веснянок верх стрункого носа, здавалася веселою істотою, яка заселює молоді жита.
Ігельд погиб у далеких землях серед походу. З цеї пори все промовчане й неподілене дівчинка висловлювала піснею, хоча є чуття, я'ких не годні зобразити ні тон, ні слово.
Трапилося, що незнаний боярин з каплями рося й чатинням у довгому волоссю гуляв на ловах у борах Бескиду. На якомусь збіччу, прихилене кришею до квітяної косовиці, стояло людське житло.
Був підвечір, — перед хатою кружляла серед танку Ігельдова сирота. Рамена в уставках простелила високо, як двоє крил джої...
А пісня? Вони були напевно підслухані птахами, ці стрімкі ніби урвища оклики і сміх піднебний!
Через декілька день щасливий ловець гнав з дівчиною білими плаями в сонці, туди, де шлях на Галич. Оклики переможця лунали стома голосами по росистих ярах тоді, коли його добич відгортаючи в перелеті гілля смерек, думала з неспокійною жагою:
— Як то там за соняшними обочами Лімниці і ще далі, де кличе туга? Якими весільними казками звитають її зелені гей рута потоки долин? Які, ніде не чувані, пісні почує в садах нової оселі, куди увійде з цим на краю завої срібним грошем, ладкаль-ницям у дарунку?
О, мріє дітвака, о стиде! Як липке бодяччя за придолом сукні довелося волікти життя, у якому було все, крім щастя і крім пісні.
... У теплий підвечір один жінка ловця вийшла у гай назбирати зілля для ліків. Далина розгорталася золотом, на обрію мріло, як сон, смугасте горбовиння і в три стрічки збігалося роздоріжжя, де на шпилю ставника чорнів глек із попелами давно усопших.
Рвала зіркатий оделян, пільну гвоздику, маруну та обмірковувала, кілько гребців ще й розкидальників вислати завтра на грудик, коли це чийсь голос обіч:
— Мацути, бортника, хутір де?
О, як святочно зжахнулася цього голосу, проймаючого немов музика сопілки! Зілля сховзнулося з її рук, незв'язаний серпанок сплив продовж молодих пліч.
— Мацути хутір? А он де в яру, в орішині, як кубельце! Добавила не до речі:
— Кметі там вільні споконвіку...
З високих трав виринув їздець, кінь, як галка, юнак у зелених лудах ніби в молодий ліс вгорнувся, між згортки риз сизий сутінок. Колпак з егреток топазів косився над чолом без порока.
Подумала полохливо:
— Поява старих часів, паж з почоту Гаральда Сміливого. А юнак стихлий миттю, ні то заслуханий в настирливий дзеркіт плисок, ні то здивований моментом, вихилився з коня:
— Я Ольстин з Нараєва, — а ви? Хто зове вас своєю донькою, дружиною?
Відповіла не зараз:
— Чоловік мій княжий осьмник, — хіба його знаєте? А сама я з далеку, витязю...
Вказала рукою фіялкові профілі гір на овиді, очермлені світлом заходу, як одна грань.
Незнайомий заслонив рукою очі, помовчав хвилю, а тоді повернув бахмата й глибоко склонився дружині осьмника. На устах у нього дрожав усміх насолоди й жалю, як сльоза, що у сонці повисла верх вій. Заколихав гордовито чудовою головою, свиснув у простір та пропав як сон.
Прийшла осінь, розсипалися ловці лісами, хижий гомін сколихнув задумою гір. Княжий достойник з сокодом-винозором, випханим пугачем й чередою собак сам один верстав ліси на бойкій гульбі.
Ніччю раз зчинилася пекольна хуртовина, — туга опиром звалилася на груди й серце мнялося з нудьги, ніби трепета біллю листя проти неба. Під стелею пішла гонитьба й голосіння, шум дощу — тисяч чорних крил.
— О, горе! — завивно гуділа стеля, скавуліли челюсти, скрипіли засуви дубових дверей. — О, горе!
— Досить, Стрибоже, досить! — шепотіла поблідла донька Ігельда.
В цю мить причувся її тупіт кінських копит не від шляху, тільки від піль. Минула хвиля і проти її ліжка стояв княжий осьмник весь у дощі й болоті.
— Зодягайся, ходи! — цвяхнув словом, як ремінним бичем.
— Що з тобою, пробіг, окаяний! Куди ж піду у таку ніч-завивницю?
Він хвилювався дико:
— Ходи ж, кажу, — не гайся! Гість з дороги, під кленом край поточини жде.
Вдивилася в нього ошалілими очима, та у тьмі не було видно нічого, крім білого п'ятна бояриного черепа.
Ніби приослаб, усів із хриплим стогоном утоми:
— Це я... в блудницькім лісі оленя собі сполював... Допав його у хащах, — стріла у шиї не моя. А з-поза дерев скаче Бізна, руку підняв:
— Мій!
Згадав я стару зарву з-перед літ, гей зуб від вітру защеміло під серцем... І не зчувся я, як грянула моя стріла проміж смереки.
Звалився, ніби вбитий небесним громом.
Погнав я туди, хиляюся срібло відняти, з колпака егрету дорогу, а він дише кривавою піною, очі в одну міру... Це не був Бізна!
Аж тепер збився я з тямки дотла: ні оставити живим, щоби свідчив, ні штовхнути в груди, щоби сконав. А роги грали щораз...
Доволік я його на обіч, де ждав мій кінь, — перекинув перед себе, погнав!
Провів рукою по очах під навислою хмарою брів: