А пісня гремить із повноти Боянових грудей: рванули у бій велетні, дзвонять списи об кольчуги, лящуть мечі об щити зі знаменами пардів та змій. Боги й герої зціпилися в дужаннях за безсмертну славу.
О, як жв'якають мечі об щити, виіскрені сонцем, як високо кричить перемога! А там під хмарами ширяє суп, зорить причаровано за дорогим лахміттям, що лягло розхристане проміж смереки... Упав герой, та ждіть! Ось местник жене назирцем, — зібрався в собі як стріла під вказуючим пальцем, дрожить земля, кучеряво димують шпиці... Горе богам, коли людська месть приходить до слова!
У всю висоту встає оце Гаральд Гарфаґар і ніби янтарне питво з рога, кованого сріблом, кане пісня про вісім його перемог над осьми королями дронтгаймського краю. Широко стеляться чорно-сірі пустарі у крові, у свисті завірюхи... Але ось між каміння прозябають квітки, тони вирівнюються, грають росами й сонцем, це розцвитає відпочинок серцю: зелена долина над озером Тінгваля.
Слухайте, крізь віддаль століть норвежський принц, Гаральд Гарфаґар жалується на байдужність доньки Ярослава:
— "Я родився там, де Упляндці напинають луки, тепер я правлю вояцькі кораблі серед скал, ненависні гречкосіям, відколи пустилися ми в світ, в ріжних місцях розбивали ми човном хвилі, але руська дівчина в золотій гривні мною помітує..."
Стряхнув Боян кучерями з виблиском, милує гуслю, як живу, віщий патос пливе з-під пальців, медові води з-проміж скель. Хана Обезів згадав. Залізних Воріт досяг. Євшан-зілля пахне, зове рід...
Ходять струни як з барвінку, одна другу кличе! Двобій Метислава з Редедею оспівує тепер старий соловейко. Повзуть nor небом касожські полки, а Мстислав, брови кам'яним градом, булатним на Редедю упав... О, яка сила в зойку борні, свист ударів на життя і смерть!
Що є в героях віковічного, виросло оце в пісні понад їхні могили.
Але де ж то маленький Данило? Майнув проміж жіночими квітник, пропав леготом, як дим.
У владичій одрині герцює: топче застелений шкірами одр бать-' ка і рум'яний від під'єму, добро, що з очей блакить бризками не трисне, стягає долів фряжський меч, зачіплений на лосячому ремені, високо...
Меч, про який співає пісня, носителька безсмертних вінків.
То Ясиня виручила княжича, сміючися хистко, ніби жайворонок під перший пах весни.
— Не пора вам ще до батьківського заліза, господине отчичуі Ждіть часок, поки здіймете вістря поверх юнацького чуба!
— Остав мене, Ясине, остав! Не бути ж князеві без меча і лука на стінах?
Взяла його під руки, вела. Боян кінчив широким славословієм красі Бористена, коли явилася Ясиня з чорночубим княжим пахолятком оперед себе. Вона вклонилася співакові білим, вдумчивим чолом, рум'яними як суниці устами і просила скласти яку там колядку господину-отчичу, — таку, щоби була йому до притоки і пішла з роду в рід, доки світа й сонця.
Усміхнувся величний скиталець, торкнув струни переливом:
— Ей в полі, в полі, в чистенькім полі,
Гей воли, гей сивенькі, гей воли!
Там же ми стоїть загородойка,
В тій загородойці новая світлонька.
При ним ми сидить пан Перемисльний,
Перед ним пляше молоде паня,
На тім паняти рудая сукня,
На ножейках мат шнуровані бітки,
На бочейках мат кований пояс.
На тім поясі жовті ретязки,
На тих ретязках золоті ключі,
На голові мат пав'яний вінок,
На ручейці мат золотий перстень!
А наш панонько з війни приїхав,
З війни, війноньки, з Вгорської сторононьки.
Поз'їзжалися к'нему панове,
К' нему панове, його братове,
Сталися його відвідувати,
Що там доброго в Уграх слихати?
Добрі слишано, бо поорано,
Бо поорано, злотом сіяно.
Пав'яним перцем заволочено,
Золотим мечем загороджено!
— І справді колядка непроста й подобає на те, що тріватиме доки світа й сонця! — кріпко засвідчила княгиня. — Наш малий отчич розписаний, гей веселка над потоком. Співає і світить Боянів колядковий малюнок. І про пана Перемисльного саме відповідне слово! А тепер прошу гостей богоданних повечеряти!
І перша увійшла у збічну світлоньку щонайсвітлішу, де якраз зажегли тоті вечірні посвіти й клали на ильчастій скатерті писану мису з обжареним сернюком та рубаним тістом у гідній підливі, покрай сочива й городовини.
Ще й дзбан-крашеняк із старим яблучним питвом ставили обіч, аж запахло спілим садом, як коли під Спаса...
Заговорили тепер чергою, важно й учтиво, як ялося в день свята.
ПІСНЯ ГІРСЬКОГО ГНІЗДА
XIX
"Доки ж тебе, молодця, ждати?
Росла коса до пояса,
Ні розплести, ні розчесати".
(з нар. пісень)
Був перший день нову після Русалчиного тижня. Це свято молодої утіхи, музики й співанок. Дівчата розбігаються тоді по горах, долинах з шумом стяжок, лопотом шитих рукавів і благають Ладу, пістунку родинного щастя, щоби судьбу милих звела з їхньою. А ті, що поклали вже на волосся подружий серпанок, споминають.
Жінка Словита наділа ранком сукню з парчевої ширинки і накрила вчасно посивілу голову найтоншим своїм рантухом. Стан обвила золотою стрічкою і так загорнена сіла в світлиці проти вікна над отвертою на колінах книгою з Хіляндару.
Ясиня глянула з зачудованням на святочний одяг матері, — вона ж у відповідь підняла в пальцях рубець дорогої тканини.
— Річи мають свою укриту силу, — моє дитя! Чи думаєш, що я могла б піднести зір понад "сьогодня", коли б мої плечі замість паволоки вкривала нитяна кисія наймички? Чи думаєш, що жрець, закутаний в кольчугу войовника, зумів би віщувати з внутренностей ягнят, димуючих на святому камені, а без вінка омели розмовляти з висотами?
Помовчала, а тоді правила м'яко:
— Сьогодня уперше за весь вік сон явив переді мною одно дороге обличча, яке давно вже розсипалося в порох. Це велике свято моєї душі й тому я в паволоці.
Перегортала в задумі сторінки, клала очі на стрічках, нанизаних на промінь вічно-тривкої думки. Вони були для неї, неграмотної за гнетом подружого життя, за муравлиним трудом днів, одними ідеограмами, що духовою своєю мовою, безкраїм змістом простеляли понад верхів'ям доземного світ, якому не було рівні.
І тепер вона нахилилася побожно над пергаменом, — чорні стяжки брів теплилися як шовк.
— Скажіть, матінко, що прочитуєте там так пильно, коли ви не книжні? — поспитало дівча крихітку лукаво.