Сафар–бей теж мовчав, ніби відчував, яка буря знялася у серці друга.
Нарешті Арсен порушив мовчанку.
— Поїду я! Так треба, Ненку. А потім — повернуся… Якщо зумієш сам визволити Златку, відпровадь її до батька на Стару Планину… А якщо ні — хай жде мене! Повернуся — визволю або загину!
Сафар–бей стиснув Арсенові руки.
— Ну, тоді рушай!
— Так зразу?
— Гаятись не слід, бо завтра може бути пізно… Поїдеш чаушем до молдавського господаря. Папери я тобі приготував. Гроші — теж.
— Де ж ти їх дістав?
Сафар–бей поплескав Арсена по плечу й тихенько засміявся.
— Ну, знаєш, був би я великим дурнем, коли б, два місяці везучи казну гетьмана, не заглянув у неї… Я подумав, що нам з тобою гроші в майбутньому потрібні будуть не менше, ніж великому візирові… Ха–ха! І, здається, мав рацію. Тепер вони якраз і знадобляться! Бо шлях твій буде не короткий і не легкий…
2
Під звуки тулумбасів і флейт, під веселу гарматну стрілянину виступив із Стамбула султан Магомет у похід на невірних. Шлях його пролягав у країну Золотого Яблука.
Пишна султанська карета, оточена охоронцями, їхала в голові величезного війська. Попереду неї мчали на баских конях блискучі яйабаші і, щоб розігнати роззяв, які товпилися на дорозі, бажаючи подивитися на падишаха всесвіту, кричали: "Гальвет вар!47 Гальвет вар!" За нею їхало сто карет із султанськими ірбалями48 та гієздами49, відібраними з числа гаремних красунь самою валіде–султаншею50 і казнадар–устою51.
Молоді коханки султана та їхні рабині з цікавістю визирали з віконець на мальовничі краєвиди і не менш мальовничо вдягнутих молодих яничарських та спагіївських чорбаджіїв, що гарцювали на баских конях.
За гаремом тягнулися цілі валки возів зі всіляким добром для султанського двора — одягом, посудом, кухнями, харчами.
Потім ішли війська. Піші — яничарські, кінні — спагіївські. Позаду стримували гарячих коней акинджі52, котрі в походах завжди мчали попереду війська, нещадно граблячи, спалюючи і знищуючи все на своєму шляху. А зараз, поки йшли по турецькій землі, Кара–Мустафа навмисне залишив їх в ар’єргарді, щоб охолодити їхній грабіжницький запал.
Сам великий візир узяв з собою в похід теж немало всього: наметів, одягу, дорогої зброї, грошей, золотого і срібного посуду, а також людей — одалісок, євнухів, чаушів, капуджі, астролога і лікаря П’єтро. В окремій кареті, під наглядом Фатіми та в супроводі Джаліля, що сидів поряд з кучером, їхала Златка.
Від Стамбула до Адріанополя шість днів дороги. І всі ці дні Златка провела біля віконця, сподіваючись побачити Арсена або Ненка. Але ні одного, ні другого так і не побачила.
В Адріанополі, великому гарному місті, що стоїть при злитті річок Туджи та Арди з Маріцею, султан наказав зупинитися: останні два дні лив холодний осінній дощ, і дороги зовсім розкисли.
Увесь султанський двір розташувався у просторому палаці, оточеному розкішними садами. Не менш пишний і просторий палац дістався великому візирові й членам дивану, які зразу ж почали влаштовуватися з великим комфортом.
І недаремно. В Адріанополі та в прилеглих до нього місцевостях військові довелося провести всю зиму. Це було не важке, але досить одноманітне життя. Дощі періщили майже кожного дня. Султан лютував, бо ні разу через негоду не пощастило вибратися на полювання, а для нього тиждень без полювання вже здавався каторгою.
Однак у такому вимушеному стоянні на місці було багато й корисного. Зі всіх кінців неозорої імперії сюди стікалися все нові й нові загони. Як доносили гінці, з далекого Криму йшла татарська орда на чолі з ханом Мюрад–Гіреєм. До неї приєдналися ногаї. Орда прямувала до Бєлграда. Туди ж мали прибути інші допоміжні частини. Отже, збиралося величезне військо, якого ще ні разу не мав під своєю рукою султан Магомет.
3
Мунеджим–паша, особистий астролог султана, відкинув теплу ковдру, схопився з ліжка і, вступивши в оторочені хутром сукняні капці, потрюхикав до дверей. Хтось настійливо стукав.
Астролог тримав поперед себе свічку. Його брунатні очі злякано дивилися на двері, за якими стояв невідомий, а на високому лобі зібралися зморшки.
Хто б це міг бути? Він нікого не ждав.
— Хто?
— Мунеджим–паша, відчини! — почувся знадвору дуже знайомий голос.
Брязнув засув. У дверях з’явився великий візир Кара–Мустафа.
Це не дуже здивувало астролога. Таке траплялося і раніш, бо хто ж не хоче дізнатися про майбутнє? А всім відомо, що ніхто так точно не передвіщав майбутнього, як Мунеджим–паша. На те ж він і носив звання паші й особистого астролога падишаха!
Був він, однак, украй здивований тим, що Кара–Мустафа вибрав для відвідин нічну пору і з’явився не в своєму пишному візирському вбранні, а в простій одежі яничара. Для чого такий маскарад?
Однак Мунеджим–паша був досвідчений царедворець і швидко взяв себе в руки.
— О! — вигукнув він. — Який я щасливий бачити в себе славного охоронця трону падишаха!
— Тс–с–с! Не кричи, паша! — шикнув на нього Кара–Мустафа, поспішно причиняючи двері. — Бо своїм гучним голосом розбудиш усе місто!
У астролога справді був громоподібний голос із трагічно–зловісними нотками, якими він щедро користувався під час своїх пророкувань.
— Мовчу, мовчу… Прошу сюди, мій повелителю! — І астролог відчинив двері до сусідньої кімнати.
Це була звичайна для того часу велика робоча кімната астролога й алхіміка. Все тут для Кара–Мустафи було знайоме… На довгих столах стояли скляні банки, наповнені порошками, шматками різнобарвних мінералів, рідинами. Біля вікна, у тиглі, пригасав малиновий жар. Пахло чадом і ще чимось невідомим і не зовсім приємним для звиклого до тонких пахощів носа великого візира. Посередині, на дерев’яній підставці, висіла велика карта зоряного неба, помережена ламаними лініями і помальована знаками зодіака. Круті сходи вели на горище, де, як знав Кара–Мустафа, Мунеджим–паша спостерігав хід небесних світил. Всюди в безладді лежали і стояли якісь прилади й інструменти, що в душі великого візира викликали повагу до їх власника і забобонний страх.
Астролог підсунув Кара–Мустафі крісло. Спитав:
— Що змусило великого візира ощасливити мене своїми відвідинами?