— Знаю… Ну й що?
— Зараз вона ставиться до вас неприхильно…
— Вороже?
— Щоб вороже — то ні… Саме неприхильно. Щось тривожить мене у віщуваннях цієї зорі. А що — не можу зрозуміти. Особливо не подобається початок гороскопа. Венера ніби попереджає якесь нещастя, що може спіткати вас…
— А потім?
— А потім фортуна повертається до вас лицем, і Венера, як і Марс, віщує вам також успіх і щастя…
Кара–Мустафа витер долонею спітнілий лоб. При цьому подумав: "Ху–у–у! Цей дурний П’єтро, сам того не бажаючи, нагнав на мене страху! І даремно. Бо все ж так ясно. Йдеться про ту дівчину–полонянку, Златку… Зараз вона для мене чужа й далека. Крім того, нею зацікавився султан, і ця обставина загрожує мені великими неприємностями. А згодом — через півроку чи рік, — коли доля виведе мене на найвищий щабель влади, Златка стане моєю… Ось чому Венера спочатку відвертається від мене, а потім раптом виявляє прихильність. Все ясно… Що ж стосується головного — війни, то тут двох думок бути не може: тільки велика успішна війна допоможе мені здійснити задумане. Війна — це мій шлях!"
Він довго сидів мовчки і думав, зовсім не зважаючи на астролога, що укляк перед ним. Потім рвучко підвівся і сказав:
— Дякую, П’єтро. Ти постарався, і я задоволений тобою. Тепер з легким серцем розпочну діло, яке заповів мені Аллах!
Він кинув на стіл туго набитий гаманець і вийшов.
П’єтро ошелешено провів його поглядом і, коли зачинилися двері, ще довго дивився йому вслід, а потім схопив гаманець і вміст його витрусив на стіл. То було щире золото. Такого П’єтро не чекав. Це ж ціле багатство! Ніколи раніш великий візир не був таким щедрим! З чого б то?
В КРАЇНУ ЗОЛОТОГО ЯБЛУКА
1
Минула зима, і в Стамбулі закрутилося, зашуміло, немов у вирі. В усі кінці імперії помчали чауші з наказом пашам і бейлербеям збирати військо і йти з ним до Єдірне, тобто до Адріанополя, звідки відкривалася пряма дорога на захід, в країну Золотого Яблука. То був початок великої війни з Австрією.
Двір великого візира в Ейюбі перетворився на справжній мурашник. Сюди прибували гінці, приїздили візирі, паші. Уже всі знали, що султан сам стане на чолі війська і поведе його на невірних. Але підготовкою до війни керував Кара–Мустафа.
Ворота Айвасари–капу, розташовані у міській стіні на березі Золотого Рогу, не зачинялися ні вдень ні вночі. Крізь них ішла дорога зі Стамбула на Ейюб, заміську резиденцію великого візира. І, мабуть, тоді, влітку і восени 1682 року, ніяка інша дорога в Османській імперії не була так забита військовим людом і найвищими сановниками, ніж ця.
Ні Сафар–бей, ні Асен–ага, тобто Арсен, не мали вільної хвилини, щоб зустрітися й поговорити. Сафар–бея Кара–Мустафа дуже швидко запримітив як здібного й освіченого чорбаджія і призначив своїм секретарем, надавши йому звання чауш–паші. Тепер Сафар–бей став довіреною особою великого візира і від сходу сонця й дотемна виконував усілякі його доручення.
Арсен був рядовим чаушем, але і йому вистачало клопоту. Нестримний потік подій закрутив його у своєму вирі. Тож він дуже зрадів, коли одного разу вночі Сафар–бей затермосив його за плече.
— Асен–ага, вставай! Виходь на подвір’я до колодязя. Я ждатиму тебе. Треба поговорити…
Ніч була темна. З півночі дув холодний поривчастий вітер, іноді пролітали крупні краплини дощу, падали на обличчя, і тоді Арсен глибше втягував голову в плечі й зіркіше вдивлявся в темряву.
Сафар–бей уже ждав його.
— Що сталося? — Арсен був схвильований. — Щось маєш нове про Златку?
— Ні, всі мої намагання проникнути до неї закінчилися невдачею, — тихо відповів Сафар–бей. — І, мабуть, не скоро побачимо…
— Чому?
— Завтра ми залишаємо Ейюб…
Арсен схопив Сафар–бея за руку. Він зрозумів, що мова йде про війну.
— Розповідай!
— Сьогодні я був присутній при розмові Кара–Мустафи з візирами та пашами… Зять султана, паша будський Ібрагім, якому підкоряються пашалики в Сербії та Східній Угорщині, сповістив, що австрійський імператор Леопольд безперервно шле гінців у Польщу до Яна Собеського, намагаючись заручитися підтримкою поляків. Але польське магнатство розділилося на дві партії — французьку й австрійську. Австрійська стоїть горою за те, щоб виступити на боці Австрії у війні проти Туреччини, її підтримує Папа Римський… А французька, на чолі з королевою Марією–Казимирою, дочкою французького маркіза, перечить їй. Кажуть, у сеймі доходить іноді до збройних сутичок і кровопролиття.
— Це, звичайно, на руку туркам, хай їм біс! — вилаявся Арсен. — Поки у Варшаві магнати чубитимуть один одного, Кара–Мустафа розгромить Австрію.
— Саме на це і розраховує великий візир. А ще — на підтримку графа Емеріка Текелі, який очолив угорців у їхній боротьбі за визволення Угорщини від австрійського гніту. Якщо Текелі піде на союз із Кара–Мустафою, він, безперечно, зробить велику помилку, бо кине свою країну з одного рабства у ще страшніше! Але на перших порах Кара–Мустафа скористається підтримкою угорців. І нападе на Австрію до того, як вона знайде собі союзників. Він так і сказав: "Ми розіб’ємо їх поодинці: спочатку Австрію, потім — Ляхистан, і тоді пів–Європи опиниться в моїх обіймах!"
У темряві не видно було Арсенового обличчя, але Сафар–бей відчув, як Арсенові пальці міцно вп’ялися в його передпліччя.
— Ненку, ми повинні щось робити! — гаряче зашепотів він. — Якщо турки розгромлять Австрію, а потім — Польщу, вони знову повернуть на північ, спробують захопити Київ. Треба подати звістку в Москву, гетьману в Батурин, а також королеві польському у Варшаву.
— Хто ж це зробить?
Арсен тяжко зітхнув.
— Доведеться їхати мені… Більше нікому.
— А Златка?
Козак зітхнув ще тяжче.
— Ех, коли б пощастило вирвати її з рук візира! З якою б радістю я помчав з нею на Україну!
— То, може, передати воєводі Младену, щоб послав своїх гінців? — спитав після довгої паузи Сафар–бей.
— Ні! — рішуче заперечив Арсен. — Надто це важлива звістка, щоб передоручати її комусь іншому.
— То як же бути?
Арсен замислився. Серце його розривалося навпіл. Справді — як бути? Залишити Златку в той час, коли після довгих пошуків нарешті знайшов її і, може, ось–ось пощастить визволити? Та коли?.. Сьогодні? Через місяць? Через рік?.. А чи не буде тоді пізно? Чи не впаде шабля османів і на Австрію, і на Польщу, а потім і на Київ та Москву раніш, ніж він зможе сповістити про цю страшну небезпеку? Ні, Арсене, май силу перебороти себе, пожертвувати найдорожчим заради батьківщини!