Івіш похнюпилася.
— Авжеж.
Запала мовчанка. Матьє дивився на похнюплену голову Івіш і її тендітні плечі: йому здавалося, ніби вона потроху вже покидає його.
— Виходить, — сказав він, — це наш остатній вечір у цьому році?
— Ха, — іронічно захихотіла вона, — у цьому році!
— Івіш, — сказав Матьє, — ви не повинні... По-перше, я приїду до вас у Лаон.
— І не думайте. Все, що стосується Лаону, таке мерзенне...
— Ну, добре, тоді ви повернетеся.
— Ні.
— В листопаді буде сесія, ваші батьки не можуть...
— Ви їх не знаєте.
— Та певно, що не знаю. Та не може бути, щоб вони знівечили все ваше життя лише задля того, щоб покарати вас за провалений іспит.
— Вони й не подумають мене карати, — сказала Івіш. — Буде ще гірше: вони втратять до мене інтерес, просто викинуть мене з голови. Втім, так мені й треба, — підвищуючи голос, заговорила вона, — я нездатна здобути професію і краще цілісіньке своє життя згаю в Лаоні, аніж знову буду вступати.
— Не кажіть так, Івіш, — стривожено мовив Матьє. — Не падайте духом зарання. Ви ж ненавидите Лаон.
— Авжеж! О, як я його ненавиджу! — процідила крізь зуби Івіш.
Матьє підвівся, щоб іти за чайником і чашками. Раптом кров кинулася йому в обличчя; він обернувся до неї й пробурмотів, дивлячись убік:
— Послухайте, Івіш, завтра ви поїдете, та даю вам слово, що ви повернетеся. До кінця жовтня. До того часу я все владнаю.
— Владнаєте? — втомлено здивувалася Івіш. — Але ж тут нічого не владнаєш: я ж вам сказала, що нездатна оволодіти професією...
Матьє зважився підняти на неї погляд, та певности в нім не було; як знайти слова, котрі її не образили б?
— Не те хотів я сказати... Якби.. от якби ви дозволили вам допомогти...
Івіш, здавалося, ще й досі не розуміла; Матьє додав:
— У мене буде трохи грошей.
Івіш аж підстрибнула на дивані.
— А, ви про це! — сказала вона.
І сухо відрізала:
— Це неможливо.
— Та ні ж бо, — гаряче сказав Матьє, — тут немає нічого неможливого. От послухайте: під час вакацій я відкладу трохи грошенят; Одетта з Жаном щороку запрошують мене побути в серпні на їхній віллі в Жуан-ле-Пуен, а я ні разу там ще не був, тож треба буде вволити їхню просьбу. Цього року я поїду туди, це мене розвіє, і я трохи заощаджу. Не відмовляйтеся згарячу, — жваво докинув він, — це буде позичка.
Він затнувся. Івіш згорбилася і вороже дивилася на нього спідлоба.
— Не дивіться на мене так, Івіш!
— Ох, уже хтозна, як я там на вас дивлюся, та знаю, що в мене болить голова, — шорстко відказала Івіш.
Вона опустила очі й додала:
— Спати я повинна вдома.
— Прошу вас, Івіш! Послухайте ж мене: я знайду гроші, ви будете мешкати в Парижі, тільки не кажіть ні, благаю вас, не кажіть ні, не подумавши добре. Позика не повинна вас бентежити: ви повернете її, коли будете заробляти.
Івіш стенула плечима, і Матьє хутко додав:
— Ну, то Борис її поверне.
Івіш не відповіла, вона почала куйовдити свої коси. Злий і нещасний, Матьє стояв перед нею.
— Івіш!
Вона знай мовчала. Йому захотілося взяти її за підборіддя й ривком підняти голову.
— Івіш, ну дайте ж нарешті відповідь! Чому ви не відповідаєте?
Івіш мовчала. Матьє почав ходити туди-сюди; він думав:"Погодиться вона, я не відпущу її, поки вона не погодиться. Я... я даватиму приватні уроки або ж перевірятиму зошити".
— Івіш, — мовив він, — скажіть же нарешті, чому ви не погоджуєтеся.
Івіш можна було укоськати, лише стомивши: треба було закидати її запитаннями, постійно змінюючи тон.
— Чому ви не згодні? — повторив він. — От скажіть, чому?
Нарешті Івіш пробурмотіла, не піднімаючи голови:
— Не хочу я брати у вас гроші.
— Чому це? Ви ж берете гроші у батьків,
— Це інша річ.
— Справді, інша. Ви мені вже сто разів казали, що ненавидите батьків.
— Я не розумію, чому повинна брати у вас гроші.
— А чому ви берете їх у батьків?
— Я не хочу ніякого добродійництва, — сказала Івіш. — Батькові я не повинна бути вдячна.
— Івіш, звідки у вас оця гордовитість? — вигукнув Матьє. — Ви не маєте права нівечити своє життя через самолюбство. Подумайте про те, як житиметься вам у Лаоні. Щодня і щогодини шкодуватимете ви, що не скористалися моєю пропозицією.
Обличчя її перекосилося.
— Облиште мене! — вигукнула вона. — Дайте мені спокій!
І додала глухим хрипким голосом:
— О, що це за мука не бути заможною! В які огидні ситуації потрапляєш!
— Та я вас не розумію, — м'яко сказав Матьє. — Ще минулого місяця ви сказали мені, що гроші — це щось нице, що вони навіть уваги не варті. Ви сказали: мені байдуже, звідки вони, аби лиш вони були в мене.
Івіш стенула плечима. Матьє бачив лише маківку її голови і трохи шиї поміж кучерями і комірцем блузки. Шия була смаглявіша, ніж обличчя.
— Хіба ж ви цього не казали?
— Не хочу я, щоб ви давали мені гроші.
Матьє відчув, як йому урвався терпець.
— А, це, либонь, через те, що я чоловік, — саркастично посміхнувся він.
— Про що це ви? — поспиталася Івіш.
Вона дивилася на нього з холодною ненавистю.
— Це низько. Я навіть на думці такого не мала і... і мені начхати на це; воно мені й у голову не приходило...
— А що ж тоді? От подумайте: вперше в житті ви будете геть вільна, житимете, де захочеться, робити будете все, що забагнеться. Якось ви сказали мені, що хтіли б отримати ліценціят із філософії. То можете спробувати: ми з Борисом допоможемо вам.
— Чому ви хочете зробити мені добро? — спиталася Івіш. — Я ж нічого для вас не зробила. Я... я завжди була нестерпна з вами, а ви тепер мене жалієте.
Матьє завагався, потім, одвернувшись, відказав:
— Я не можу змиритися з тим, що більше вас не побачу.
Запала мовчанка, потім Івіш невпевнено запитала:
— Ви... ви хочете сказати, що це... що робите це від еґоїзму?
— Від чистого еґоїзму, — сухо сказав Матьє, — мені хочеться знову побачити вас, от і все.
І зважився обернутися до неї. Вона дивилася на нього, піднявши брови й розтуливши рота. Потім зненацька знову розслабилася.
— Тоді я, може, і прийму вашу пропозицію, — байдуже сказала вона. — Ця справа стосується вас безпосередньо, так що побачимо. До того ж, ви маєте слушність: не має значення, звідки надходять гроші.
Матьє відітхнув. "Слава богу!" — подумалося йому. Та полегшення не було: обличчя Івіш було так само похмуре.