— Ні, — сказав Матьє. — Сьогодні ввечері я не хочу напиватися. Якщо я нап'юся, то не знаю, що зроблю.
— Та нічого особливого, — сказав Даніель. — То що, не йдеш?
— Ні. Не хочеш іще посидіти з хвилю?
— Мені треба випити, — сказав Даніель. — Прощавай.
— Прощавай. Я... коли я тебе побачу? — поспитав Матьє.
Даніель збентежився.
— Гадаю, це буде непросто. Марсель сказала мені, що не хоче нічого міняти в моєму житті, та, гадаю, їй буде неприємно, якщо ми зустрічатимемося.
— Ага, отак? Нехай! — сухо сказав Матьє. — Що ж, бажаю успіху.
Даніель посміхнувся йому замість відповіді, і Матьє гостро додав:
— Ненавидиш ти мене.
Даніель підійшов до нього і незграбно й соромливо поклав йому руку на плече.
— Ні, не зараз.
— Але завтра...
Даніель, не відповідаючи, схилив голову.
— Бувай, — сказав Матьє.
— Бувай.
Даніель пішов. Матьє підійшов до вікна і відсунув штори. Надворі стояла прегарна тиха ніч, прегарна й голуба; вітер порозганяв хмари, над покрівлями сяяли зорі. Матьє сперся на поручні балкону і солодко позіхнув. Надворі, під ним, спокійною ходою простував якийсь чоловік; ось він зупинився на розі вулиць Юґенс і Фруадво, задер голову і глянув у небо: то був Даніель. Якась мелодія уривками долинала з проспекту дю Мен, біле світло автомобільних фар ковзнуло в небі, затрималося над димарем і зникло за дахами. То було небо сільського свята, понизане сяйливими зорями, воно пахнуло вакаціями і сільськими вечорницями. Матьє бачив, як зник у сутіні Даніель, і подумав:"Я лишився сам". Сам, та не більше вільний, ніж до того. Вчора він сказав собі:"Аби лиш ото Марсель не існувала". Та це була брехня. "Ніхто не сковував моєї свободи, її випило життя". Матьє зачинив вікно і повернувся до кімнати. Тут іще вчувався запах Івіш. Він вдихнув його, і перед ним знову пройшла ця бурхлива днина. Йому подумалося:"Багато галасу даремно". Даремно: це життя дано було йому ні для чого, та й сам він був нічим, та все ж він не зміниться: він уже сформована людина. Матьє роззувся і завмер, сидячи на поручні фотеля з черевиком у руці; в роті ще солодко пашіло від рому. Він позіхнув: він скінчив цю днину, покінчив зі своєю молодістю. Бита й терта мораль уже тихцем пропонувала йому свої послуги: випробуване епікурейство, іронічну поблажливість, покірність, поважність, стоїчність — все, що дозволяло хвилина за хвилиною деґустувати своє невдале життя. Матьє скинув піджак і почав розв'язувати краватку. Позіхаючи, він подумки повторював:"Отож, це правда, це таки правда: я сягнув зрілого віку".