Івіш нічого не мала проти. Вона ледве залізла до авта і знеможено впала на сидіння.
— Вам зле?
Вона була біла, мов крейда.
— Нездужається мені, — пробурмотіла вона.
— Я попрошу зупинитися біля аптеки, — сказав Матьє.
— Ні! — вигукнула вона.
— Ну, то ляжте зручніш і заплющіть очі, — сказав Матьє. — Незабаром приїдемо.
Івіш ледве чутно застогнала. Раптом вона позеленіла і вистромилася через вікно. Матьє побачив, як її вузька худорлява спина стрясається від блювоти. Він простягнув руку і вчепився у ручку дверцят: він боявся, щоб двері не відчинилися. За хвилю нудота припинилася. Матьє хутко відкинувся назад, дістав люльку і ретельно натоптав її тютюном. Івіш упала на сидіння, і Матьє сховав люльку до кишені.
— Приїхали. — мовив він.
Івіш насилу випросталася. Вона простогнала:
— Який сором!
Матьє вийшов перший і простягнув їй руки. Та вона їх відштовхнула і легко стрибнула на бруківку. Він хутко розрахувався з водієм і обернувся до Івіш. Вона байдуже дивилася на нього: з рота в неї тхнуло кислим духом блювотиння. Матьє пристрасно вдихнув цей запах.
— Вам ліпше?
— Я вже не п'яна, — понуро сказала Івіш. — Та в мене голова розвалюється.
Матьє обережно повів її по східцях.
— Кожен крок стугонить у голові, — вороже сказала вона. На другому майданчику вона зупинилася, щоб звести подих.
— Тепер я все згадала.
— Івіш!
— Все. Я їздила з цими покидьками і ламала комедію. І я... я провалилася на іспиті.
— Ходімо, — сказав Матьє. — Ще один поверх.
Вони мовчки піднялися. Зненацька Івіш запитала:
— Як це ви мене знайшли?
Матьє нахилився, вставляючи ключа у замкову шпарину.
— Я скрізь розшукував вас, — сказав він, — а потім зустрів Ренату.
Івіш пробурмотіла за його спиною:
— Я ввесь час сподівалася, що ви прийдете.
— Заходьте, — відступаючи убік, сказав Матьє. Проходячи, вона ледве торкнулася його, і він відчув бажання вхопити її в обійми.
Івіш зробила кілька непевних кроків і ввійшла до кімнати. Потім похмуро роззирнулася.
— Це ваше помешкання?
— Еге ж, — сказав Матьє. Він уперше приймав її у себе. Він зиркнув на свої зелені шкіряні фотелі й робочий стіл, побачив їх очима Івіш, і йому зробилося соромно.
— Ось диван, — сказав він. — Ляжте.
Івіш мовчки вклалася на дивані.
— Хочете чаю?
— Мені зимно, — поскаржилася Івіш.
Матьє знайшов свій плед і вкрив її. Івіш заплющила очі й поклала голову на подушку. Вона страждала, на її чолі, біля перенісся, прорізалися три вертикальні зморшки.
— Хочете чаю?
Вона не відповідала. Матьє взяв електричного чайника і пішов налляти в нього води з крана. У шафці він знайшов висхлу половинку цитрини, вона була майже як шкло, з твердою шкуринкою, та якщо добре придушити, то з неї можна було вичавити одну чи дві сльозини. Він поклав її на тацю, де вже стояли дві чашки, і повернувся до кімнати.
— Я поставив чайника, — сказав він.
Івіш не відповіла: вона спала. Матьє присунув стільця до дивана і вмостився на ньому, намагаючись не вчиняти шуму. Три зморшки вже щезли, чоло було гладеньке і чисте, Івіш посміхалася із заплющеними очима."Яка ж вона юна!" — подумав Матьє. Всю свою надію вклав він у цю дитину. Вона була така квола, така легенька на цьому дивані: вона нікому не могла допомогти, навпаки, їй треба було допомагати жить на білому світі. А Матьє не міг допомогти. Івіш поїде до Лаону, там вона здичавіє за зиму або за дві, а потім знайдеться якийсь хлоп'яга, як водиться, молодий, і забере її. "Ну, а я одружуся із Марсель". Матьє підвівся і, м'яко ступаючи, пішов поглянути, чи не закипів чайник, потім вернувся і сів біля Івіш, він ніжно дивився на це мале, хоровите й осквернене тіло, яке уві сні видавалося таким шляхетним; він думав про те, що кохає Івіш, і був здивований, бо кохання його не давало про себе знати, воно не було якимсь особливим піднесенням чи іншим почуттям, радше воно було непорушним прокляттям на обрії життя, провісником лиха. В чайнику забурхала вода, й Івіш розплющила очі.
— Я зроблю вам чаю, — озвався Матьє. — Хочете?
— Чаю? — розгублено поспиталася Івіш. — Та ви ж не тямите, як його робити.
Вона долонями нагорнула коси на щоки і підвелася, продираючи очі.
— Дайте пачку, — звеліла вона, — я приготую вам російський чай. Тільки ж для цього потрібен самовар.
— У мене тільки чайник, — простягаючи їй пачку, сказав Матьє.
— Ого, та ще й чай цейлонський! Що ж, тим гірше.
Вона почала поратися біля чайника.
— А чайничок для запарювання?
— Тож бо й воно, — сказав Матьє. І побіг на кухню.
— Дякую.
Вигляд у неї був так само понурий, та вона трохи пожвавішала. Ось вона налляла води в чайничок і за кілька хвиль сіла.
— Нехай запариться, — сказала вона.
Запала мовчанка, потім вона знову обізвалася:
— Не подобається мені ваше помешкання.
— Так я і думав, — посміхнувся Матьє. — Та якщо ви трохи отямитеся, то ми зможемо вийти надвір.
— А куди нам іти? — поспиталася Івіш. — Ні, — покрутила вона головою, — мені приємно тут. Всі ті кав'ярні кружеляють увіччю; ну, а люди, це просто жах якийсь. Тут негарно, зате спокійно. Можете завісити штори? Ми засвітим оцю лампадку.
Матьє підвівся. Він зачинив віконниці і порозв'язував шнури. Важкі зелені штори поволі стулилися. Він засвітив лампу на столику.
— Ось і ніч, — зачаровано мовила Івіш.
Вона відкинулася на подушки дивану.
— Як затишно, таке враження, наче днина вже скінчилася. Мені хотілося б, аби вже смеркло, коли я вийду звідси, я боюся знову побачити білий день.
— Ви будете тут, скільки вам захочеться, — сказав Матьє. — До мене ніхто не повинен прийти. Навіть якщо і прийде хтось, то ми йому не відчинимо. Я геть вільний.
Це була неправда: об одинадцятій вечора на нього чекала Марсель. Нехай чекає, розлючено подумалося йому.
— Коли ви їдете? — поспитався він.
— Завтра. Потягом ополудні.
Якусь хвилю Матьє мовчав. А потім обізвався, пильнуючи за своїм голосом:
— Я проведу вас на вокзал.
— Ні! — відрубала Івіш. — Це такий жах, ці слиняві прощання, вони тягнуться неначе ґума. Крім того, я буду з ніг падати від утоми.
— Як хочете, — сказав Матьє. — Ви телеґрафували батькам?
— Ні. Я... Борис хотів це зробити, та я не дала йому.
— Тоді вам потрібно самій повідомити їх.