Матьє стенув плечима.
— Ви ж знаєте, що вона була...
-...вашою коханкою? — з погордою запитала Івіш. — Знаєте, я не дуже цікавлюся такими речами.
Вона завагалася, потім неуважно мовила:
— Не розумію, чому в вас такий засмучений вигляд. Якщо ви одружуєтеся з нею, то, певна ж річ, зі своєї власної волі. Якщо ж ні, то, судячи з вашої балачки, засобів не бракує...
— У мене немає грошей, — сказав Матьє. — Я скрізь шукав...
— То ви для цього попросили Бориса позичити в Лоли п'ять тисяч франків?
— А, то ви знаєте? Я не... а втім, для цього.
— Як це мерзенно! — глухо сказала Івіш.
— Авжеж.
— Утім, це мене не стосується, — сказала вона. — Ви самі знаєте, що робите.
Вона допила чай і запитала:
— Котра година?
— За чверть дев'ята.
— Вже смеркло?
Матьє підійшов до вікна і відхилив штору. Тьмава днина ще цідилася крізь жалюзі.
— Не зовсім.
— Ну, що ж, тим гірше, — підводячись, мовила Івіш, — все-таки мені пора. Ще ж ті валізи пакувати, — простогнала вона.
— Що ж, до побачення, — сказав Матьє.
Йому не хотілося затримувати її.
— До побачення.
— То я побачу вас у жовтні?
Ці слова вирвалися в нього мимоволі. Івіш аж підскочила.
— У жовтні! — пронизуючи його поглядом, вигукнула вона. — У жовтні! О ні!
Вона зареготалася.
— Даруйте, — сказала вона, — у вас такий чудернацький вигляд. У мене й на думці не було брати у вас гроші: у вас і так їх замало, щоб утримувати сім'ю.
— Івіш! — сказав Матьє, хапаючи її за руку.
Івіш зойкнула і різко висмикнула її.
— Дайте мені спокій! — вигукнула вона. — Не чіпайте мене!
Матьє опустив руки. Він відчув, як у ньому закипає лють.
— Я вже здогадувалася, — задихаючись, казала вона. — Вчора вранці... коли ви посміли доторкнутися до мене... я сказала собі: це витівки одруженого чоловіка.
— Гаразд, — гостро урвав її Матьє. — Не варто продовжувати, я зрозумів.
Вона була ще тут, стояла перед ним, червона від люті, з нахабною посмішкою на вустах: він злякався самого себе. Пхнувши її, він кинувся геть із помешкання і хряснув дверми перед самісіньким її носом.
XVI
Ти не вмієш кохати, не вмієш кохати,
Марно руки до тебе мені простягати
Кав'ярня "Три мушкетери" сяяла всіма вогнями у вечірній імлі. Юрма гулящого люду зібралася біля тераси: небавом світляне мереживо ночі від кав'ярні до кав'ярні, від вітрини до вітрини простягнеться уздовж цілого Парижу; люди чекали ночі, слухаючи музику, в них був щасливий вигляд, вони мерзлякувато притискалися одне до одного під першим червонястим відблиском вечірньої заграви. Матьє обійшов цю ліричну юрму: вечірня втіха була не для нього.
Ти не вмієш кохати, не вмієш кохати,
Від кохання ніколи не зможеш вмирати
Довга пряма вулиця. За його спиною, в зеленій кімнаті, щодуху гнала й гнала його вперед маленька ворожа свідомість. Перед ним, у рожевій кімнаті, посміхаючись із надією, чекала на нього непорушна жінка. За годину він м'якою котячою ходою ввійде до рожевої кімнати і дасть, щоб його проковтнула ця солодка надія, ця вдячність, це кохання. На все життя, на все життя. З мосту та у воду кидаються ще й із-за менших прикрощів.
— Дурню ти недороблений!
Матьє плигнув уперед, щоб не потрапити під авто, а потім спіткнувся об тротуар і повалився додолу: впав він на руки.
— А нехай йому всячина!
Він підвівся, долоні щеміли. Він уважно глянув на свої замурзані руки: правиця була чорна, з кількома саднами, ліва рука боліла; пов'язка була закаляна грязюкою. "Цього тільки бракувало, — серйозно подумав він. — От цього тільки й бракувало". Він дістав хусточку, послинив її і з якоюсь аж ніжністю потер долоні: йому хотілося плакати. Ще мить він вагався і з подивом дивився на себе. А потім вибухнув реготом. Він реготався з себе, з Марсель, з Івіш, зі своєї кумедної незграбности, зі свого життя, зі своїх жалюгідних пристрастей; він згадував давні сподівання і сміявся з них, бо завершилися вони ось так — статечний дядечко, який ось-ось розплачеться від того, що заорав носом у землю; він дивився на себе без сорому, з холодною і лютою втіхою, він думав собі:"Й усе це я сприймав поважно". Незабаром, після кількох нападів, регіт припинився: адже не було з кого сміятися.
Порожнеча. Тягнучи ноги, тіло рушило вперед, важке й гаряче, здригаючись, почуваючи, як гаряча лють перехоплює горло і стискає у животі. Та в ньому вже не було нічого. Вулиці спорожніли, немов те, що в них було, витекло через отвір каналізації; все, що їх наповнювало, кудись щезло. Залишалися тільки предмети, та їхня згрупованість розпалася, вони звисали з неба, неначе велетенські сталактити, здіймалися над землею, неначе аномально великі меґаліти. Все їхнє звичне і ледве чутне скигління, їхнє мелодійне цвіркотіння польових коників пішло за вітром, тепер вони німували. Колись у них читалося майбуття людини, що кидалася на них і котру вони відкидали в імлу всіляких спокус. Та майбутнє вже вмерло.
Тіло звернуло праворуч, занурилося в миготючий світляний ґаз, в глибину провалля поміж шкляними блоками, де танцювали басамаги світла. Темні маси з рипінням чвалали одна за одною. На рівні очей погойдувалося волохате квіття. Поміж квіттям, у глибині того провалля, струмувала якась прозорість і з холодною пристрастю споглядала сама себе.
"Піду та й візьму їх!" Світ відразу ж змінився, гомінкий і заклопотаний, з автами, людьми і вітринами; Матьє опинився на вулиці дю Депар. Та це вже був не той світ і не той Матьє. Наприкінці того світу, потойбіч вулиць і будинків, були замкнені двері. Він понишпорив у гаманці й дістав ключа. Там замкнені двері, а тут цей плескатий ключ: єдині предмети у цьому світі, що варті уваги; поміж ними лише нагромадження перепон і відстаней. "За годину. Ще є час прогулятися пішки". Одна година: саме стільки часу треба, щоб знайти ті двері і відімкнути їх цим ключем; поза цією годиною не було нічого. Матьє ішов мірною ходою, у злагоді з власним сумлінням, він почував себе злим і супокійним. "А якщо Лола залишилася в ліжку?" Він знову поклав ключа до кишені й подумав:"Що ж, тим гірше: гроші я все одно візьму".
Лампа давала мало світла. Біля горищного віконця поміж світлинами Марлен Дітріх і Роберта Тейлора висів календар-реклама з маленьким люстерком, поцяткованим іржею. Даніель підійшов до нього, трохи нахилився і почав зав'язувати вузол краватки; він поспішав повністю вбратися. В люстерку за своєю спиною він бачив майже розмитий сутінню і брудним дзеркалом худорлявий і жорсткий профіль Ральфа, й руки його затремтіли: його охопило нестримне бажання стиснути цю тонку шию з гострим борлаком і змусити її хряснути в його пальцях. Ральф обернув голову до люстерка, він не знав, що Даніель бачить його, і втупився в нього чудернацьким поглядом. "У нього мармиза убивці", здригнувшись, подумав Даніель, та, як по правді, то це були дрижаки від утіхи. "Він зазнав приниження, цей малий самець, тож ненавидить мене". Він почав зволікати з краваткою. Ральф знай дивився на нього, й Даніель упивався цією ненавистю, котра об'єднувала їх обох, пекучою ненавистю, котрій, здавалося, було років з двадцять, вона вже зробилася одержимістю; це його очищало. "Одної прегарної днини отакий хлоп'яга всадить мені ножа у спину". Молоде обличчя зненацька заповнить собою все дзеркало та й по всьому, настане ганебна смерть, якої він і заслуговує. В кімнаті було гаряче, як у печі.