— Як ви поясните це своїм батькам? — поспитався він, щоб упевнитися в досягнутому.
— Та скажу що-небудь, — невизначено буркнула Івіш. — Мені або повірять, або ж ні. Якщо платять не вони, то яке це має значення?
Вона похнюпилася.
— Туди все одно треба повернутися, — сказала вона.
Матьє ледве погамував роздратування.
— Таж ви знову сюди повернетеся!
— О, — сказала вона, — це так нереально... Я кажу ні, кажу так, але мені в це не віриться. Все воно у далекому майбутньому. А в Лаоні я буду вже завтра ввечері.
Вона доторкнулася до горла і додала:
— Воно прямо тут відчувається. Та й пора вже пакувати валізи. Там цілу ніч треба поратися.
Вона підвелася.
— Чай, напевне, вже запарився. Ходімо вип'єм по чашці.
Вона налляла чаю. Він був чорний, мов кава.
— Я писатиму вам листи, — сказав Матьє.
— Я теж, — відказала вона. — Та в мене не буде чого вам сказати.
— Опишете мені ваш дім, кімнату. Мені хотілося мати спромогу уявити вас там.
— О ні! — вигукнула вона. — Я не хочу про це писати. Досить буде того, що я там житиму.
Матьє згадав сухі короткі листи, які Борис надсилав Лолі. Та тільки на мить: він поглянув на руки Івіш, на її гострі шарлатові нігті, на худорляві зап'ястя й подумав:"Я знову побачу її".
— От же чудернацький цей чай, — сказала Івіш, ставляючи чашку на столі.
Матьє здригнувся: хтось подзвонив у двері. Він нічого не сказав: сподівався, що Івіш не почула.
— Послухайте! Хтось наче подзвонив? — запитала вона.
Матьє притулив пальця до вуст.
— Ми ж домовилися, що не відчинимо, — прошепотів він.
— Та ні ж бо! Ні! — голосно сказала Івіш. — А, може, це щось важливе, відчиняйте хутчій.
Матьє подався до дверей. Він думав:"Вона боїться бути у змові зі мною". Він відчинив двері, коли Сара вже хотіла було подзвонити вдруге.
— Добрий вечір, — ледве зводячи подих, сказала вона. — Гарно ви змусили мене побігати. Маленький міністр передав, що ви телефонували, і я побігла, навіть капелюшка не встига надіти.
Матьє з жахом дивився на неї: у своєму тісному темно-зеленому костюмі, з усмішкою, котра виказувала всі її гнилі зуби, з розкуйовдженими кісьми і виразом нездорової доброти на обличчі вона просто-таки випромінювала нещастя.
— Добрий вечір, — хутко відказав він, —знаєте, в мене тут...
Сара дружньо відштовхнула його і зиркнула через його плече.
— Хто це тут? — з жадібним інтересом поспиталася вона. — А, Івіш Серґіна. Як ся маєте?
Івіш звелася і зробила щось на кшталт реверансу. В неї був розчарований вигляд. Втім, у Сари теж. Івіш була єдина, кого Сара просто терпіти не могла.
— Яка ж ви худесенька, — сказала Сара. — Їй-богу, ви мало їсте, а це нерозумно.
Матьє сів напроти Сари і пильно глянув їй у вічі. Сара зареготалася.
— Ось Матьє докірливо дивиться на мене, —— весело сказала вона. — Не хоче, щоб я розбалакувала про режим харчування.
Вона обернулася до Матьє.
— Запізно я повернулася, — сказала вона. — Вальдмана неможливо було знайти. Він усього лиш двадцять днів у Парижі, а вже вліз у цілу купу темних справ. Я зловила його тільки десь о шостій.
— Ви дуже люб'язні, Саро, дякую, — пробурмотів Матьє.
І хутко додав:
— Гаразд, побалакаємо про це згодом. Випийте чашку чаю.
— Ні, ні! Я навіть не присяду, — відказала вона, — треба бігти до іспанської книгарні, вони терміново хочуть бачити мене: до Парижа приїхав один Ґомесів приятель.
— Хто саме? — поспитався Матьє, щоб виграти час.
— Ще не знаю. Мені так і сказали: один Ґомесів приятель. Він приїхав із Мадрида.
Сара з ніжністю глянула на Матьє. Її очі немов би аж затуманилися від доброти.
— Сердешний мій Матьє, в мене для вас кепські новини: він відмовився.
— Гм!
У Матьє ще вистачило сили сказати:
— Ви, напевно ж, хочете побалакати зі мною наодинці?
Він кілька разів значуще насупив брови. Та Сара не дивилася на нього.
— О, навіть не варто... — сумовито сказала вона. — Мені майже нема чого вам сказати.
І таємниче додала:
— Я наполягала, як тільки могла. Все намарне. Зацікавлена особа повинна з'явитися до нього завтра уранці з грішми.
— Що ж, тим гірше! Не будемо більше про це, — хутко сказав Матьє.
Він наголосив на останніх словах, та Сара прагнула виправдатися; вона сказала:
— Я зробила все, що можна було, знаєте, навіть благала його. Він запитав:"Це жидівка?" Я сказала, що ні. Тоді він сказав:"Я не даю кредитів. Якщо вона хоче, щоб я позбавив її халепи, то нехай платить. Якщо ж ні, то в Парижі скільки завгодно клінік".
Матьє почув, як позаду рипнув диван. Сара казала далі:
— Він сказав:"Я більше нічого не робитиму для них у кредит, вони доста заставили нас страждати". І, знаєте, це таки правда, я майже розумію його. Він розповідав мені про віденських жидів, про концентраційні табори. Мені не хотілося цьому вірити... — Голос її затнувся. — Їх катували...
Сара замовкла, запала гнітюча тиша. Хитаючи головою, вона знову обізвалася:
— Що ж ви робитимете?
— Хтозна.
— Ви не думаєте про...
— Авжеж, — сумовито сказав Матьє. — Гадаю, так воно і скінчиться.
— Любий мій Матьє! — схвильовано вигукнула Сара.
Він суворо зиркнув на неї, й вона збентежено замовкла; він побачив, як у її очах з'явився проблиск розуміння.
— Гаразд, — за хвилю сказала вона, — побіжу. Обов'язково зателефонуйте мені завтра вранці, я хочу знати, що ви вирішили.
— Домовилися, — сказав Матьє, — бувайте, Саро.
— До побачення, крихітко Івіш! — вже на порозі гукнула Сара.
— До побачення, пані, — відказала Івіш.
Коли Сара пішла, Матьє почав знову ходити по кімнаті. Йому було зимно.
— Ця жінка, — засміявся він, — справжнісінький буревій. Вона вдирається наче вихор, все валяє додолу і відразу ж зникає.
Івіш і слова не сказала. Матьє знав, що вона не відповість. Він сів біля неї і, дивлячись убік, сказав:
— Івіш, я беру шлюб із Марсель.
У відповідь знову було мовчання. Матьє глянув на важкі зелені штори, що висіли на вікнах. Його охопила страшенна втома.
Понуривши голову, він пояснив:
— Позавчора вона звістила мені, що зайшла у тяж.
Кожне слово було для нього, мов камінь: він не зважувався обернутися до Івіш, та знав, що вона дивиться на нього.
— Не розумію, навіщо ви розповідаєте мені про це, — крижаним голосом озвалася вона. — Це ваші проблеми.