— Що ж до мене, — усміхаючись, озвався господар, — то я боюся смерти. Ще змалку. Та останнім часом я знайшов для себе виправдання. Сказав собі: "Набільш гидко — це вмерти. Хоч від еспанки, хоч від снаряда..."
Борис зареготався; вони здавалися йому симпатичними; він подумав собі: "Я більше люблю чоловіків, ніж жінок". У війні те добре, що точиться вона поміж чоловіками. Упродовж трьох, а то й п'яти років він бачитиме лише чоловіків. "А чергою на відпустку я поступлюся сімейним чоловікам".
— Найголовніше, — сказав Шоміс, — це якщо можеш сказати собі, що пожив на світі. От мені тридцять сім років, і не завжди було втішно. Були злети, були падіння. Але я жив. Нехай вони мене на кавалки поріжуть, а цього не заберуть у мене. — Він обернувся до Бориса: — Такому молодикові, як ви, либонь, тяжче.
— Ого, — жваво відказав Борис, — одколи почали балакати про цю війну!
Він ледве зашарівся і докинув:
— Найгірше, мабуть, одруженим.
— Авжеж, — зітхнувши, сказав марселець. — Моя дружина мужня, крім того, в неї є професія: вона перукар. Радше я непокоюся за дітей: все-таки краще мати батька, правда ж? Хоча ж, либонь, не всі гинуть на тій війні.
— А певно, що ні, — відказав Борис.
Музика замовкла. До бару ввійшла подружня пара. Жінка була руда, в довгій зеленій сукні, з великим декольте. Вони сіли за столом у глибині зали.
— Хай йому всячина! — сказав Шарльє. — Свинство ж ця війна. Гіршого свинства й не знайти.
— Звісно, — сказав господар.
— Авжеж, — сказав Шоміс.
— Гаразд, — сказав марселець, — то скільки я вам винен? За одну випивку плачу я.
— А я за другу, — сказав Борис.
Вони розрахувалися. Шоміс і марселець вийшли, узявшись попід руки. Шарльє трохи повагався, потім різко обернувся на закаблуках і сів за столиком, прихопивши з собою чарчину коньяку. Борис лишився біля шинквасу, він подумав: які ж вони все-таки симпатичні, й зрадів од того. Такими вони будуть і в окопах, ті тисячі й тисячі солдатів. І він буде жити з ними й не покине їх ні вдень, ані вночі, роботи там буде доста. Йому подумалося: мені таланить; коли він порівнював себе зі своїми невдатними однолітками, яких задавило авто або які померли від холери, то мусив констатувати, що йому поталанило. Ніякого підступу тут не було; тут не йшлося про одну з тих воєн, які зненацька перевертають догори коренем людське життя, як ото буває з нещасливим випадком: війну цю обіцяли за шість чи за сім років наперед, і в кожного було доста часу, щоб звикнутися із думкою про неї. Сам Борис ніколи не сумнівався, що ця війна таки прийде; він чекав на неї, мов спадковий принц, який ще змалку знає, що народився владарювати. Його вродили на світ для цієї війни, його виховали для неї, послали до ліцею, до Сорбонни, дали йому освіту. Йому казали, що це потрібно задля того, аби стати викладачем, та йому воно завжди видавалося підозрілим; тепер він знав, що з нього хотіли зробити офіцера запасу; вони нічого не шкодували, аби він став гарним, юним і здоровим небіжчиком. Найцікавіше те, подумалося йому, що я народився не в Франції, я всього лиш натуралізувався тут. Але врешті це не мало великого значення; якби він залишився в Росії або ж його батьки знайшли притулок у Берліні чи Будапешті, вийшло б на одне: адже це питання не національности, а віку; молодих угорців, німців, англійців чи греків чекає та сама війна, та ж сама доля. В Росії спочатку було покоління революції, потім покоління п'ятирічок, а тепер — світового конфлікту: в кожного свій приділ. Врешті, народжуєшся для війни або для миру, як народжуєшся робітником або буржуєм, нічого тут не вдієш, не всім таланить вродитися швайцарцями. Єдиний, хто має право протестувати, подумалося йому, це Матьє: от він таки народився для миру; він і справді вважав, що доживе до старості, й у нього вже склалися свої звички; в його віці їх уже не міняють. Тож це моя війна. Вона витворила мене, і я творитиму її; ми нерозлучні з нею; не можу навіть уявити собі, що зі мною буде, якщо вона не настане. Він подумав про своє життя, і йому здалося, що воно не було аж таке вже коротке: життя не буває ні коротким, ні довгим. Це життя та й годі. А наприкінці його війна. Він зненацька відчув у собі якусь нову гідність, адже тепер у нього була роля у суспільстві, а він помре насильницькою смертю, в цьому було якесь особливе смирення. Вже треба було йти по Лолу. Він усміхнувся господареві й хутко вийшов із бару.
Небо було затягнуте хмарами; подекуди видно було зорі; з моря віяв вітер. Якусь хвилю в Борисовій голові був туман, а потім йому подумалося "моя війна", і він здивувався, бо не звик довго думати про ті самі речі. "Ото вже злякаюся! — подумав він. — Ох, і накладу ж я в штани!" І він зареготався, уявивши собі ту страшенну ганьбу, той сором несвітський. Та за декілька кроків він перестав сміятися, бо його враз охопила тривога: не варто дуже боятися. Він не доживе до старої немочі, але ж це не причина, щоб собі псувати життя і тринькати його на всі боки. Він приречений від самого народження, але ж йому залишили шанс, війна — це не приділення, а радше покликання. Звичайно, він міг би побажати собі іншого приділення — наприклад, великого філософа, донжуана чи славетного фінансиста. Та покликання не обирають: воно або вдається, або не вдається; найгірше ж те, що він нічого не може розпочати наново. Буває життя, що скидається на іспит для отримання ступеню бакалавра: потрібно виконати декілька письмових завдань, і якщо не вийде у фізиці, то можна взяти своє у природничих науках або в філософії. Його життя, радше, скидалося на диплом із загальної філософії, де рішення виносять на одному іспиті; це страшенно бентежить. Та принаймні цей іспит потрібно успішно відбути, а не якийсь інший, — і це непросто буде зробити. Звичайно, треба поводитись як слід, але цього недостатньо. Треба ще влаштуватися на війні, знайти у ній своє місце і намагатися здобути із усього зиск. Треба сказати собі, що, з певного погляду, все воно варте одне одного — атака на Арґонні варта прогулянки в гондолі, сік, який п'єш удосвіта в окопах, вартий вранішньої кави на еспанських вокзалах. Крім того, є приятелі, життя на свіжому повітрі, посилки, надто ж видовиська: бомбування, напевне, таки справляє враження. От тільки боятися не треба. Якщо я злякаюся, то зведу внівеч своє життя, буде так по-дурному. Я не боятимуся, вирішив він.