Вся юрма почала репетувати. Анна тривожно глянула на Мілана. Він підійшов до приймача і, застромивши руки до кишень, дивився на нього. Обличчя його потемніло, на вилицях грали жовна.
— Мілане, — озвалася Анна.
— Ми люди різного штибу. Коли пан Бенеш в епоху великого протистояння народів вештався собі світами, тримаючись якмога далі від небезпеки, то як вірний німецький солдат я чесно виконував свій обов'язок. А сьогодні я стою навпроти цієї людини як солдат свого народу.
Вони знову вибухнули оплесками. Анна підвелася і поклала долоню на Міланову руку: його м'язи були напружені, все тіло закам'яніло. "Він зараз упаде", — подумалося їй. Затинаючись, він сказав:
— Мерзотник!
Вона щосили стиснула його руку, та він відштовхнув її. Очі його наллялися кров'ю.
— Бенеш і я! — затинаючись, повторив він. — Бенеш і я! Тому що за тобою сімдесят п'ять мільйонів душ.
Він ступнув крок уперед; вона подумала: "Що він хоче зробити?", а потім кинулася до нього; та він уже встиг двічі плюнути на радіоприймач.
Голос провадив:
— Я хочу заявити небагато: я вдячний панові Чемберлену за його зусилля. Я запевнив його, що німецький народ не прагне нічого іншого, як тільки миру; та я заявив йому також, що не можу розширювати межі нашого терпіння. Крім того, я заявив йому і повторюю це тепер, що як тільки цю проблему буде вирішено, для Німеччини в Европі не залишиться жодної територіяльної проблеми! Крім того, я запевнив його, що як тільки Чехословаччина вирішить цю проблему, себто чехи мирно, без пригнічення розберуться зі своїми національними меншинами, я не буду більше цікавитися чеською державою. Я гарантую це! Чехи нам геть не потрібні. Але водночас я заявляю німецькому народові, що в питанні, котре стосується судетських німців, моє терпіння добігає кінця. Я запропонував панові Бенешу план, який становить собою фактичне втілення того, про що він сам уже запевняв. Тож рішення у його руках: мир або війна. Або ж він прийме ці пропозиції і дасть волю німцям, або ми прийдемо взяти її самі.
Герера звів голову, він люто радів.
— Боже милий! — вигукнув він. — Господи боже мій! Чули, еге? Та це ж війна!
— Авжеж, — відказав Ґомес. — Бенеш — твердий чоловік, нізащо не поступиться. Авжеж, це війна.
— Хай йому всячина! — сказав Тількен. — Якби ж воно так було! Якби ж воно тільки так було!
— Що це таке? — поспитався Чемберлен.
— Продовження, — відказав Вудгауз.
Чемберлен узяв папери і почав читати. Вудгауз тривожно стежив за його обличчям. За мить прем'єр-міністр звів голову і люб'язно всміхнувся йому.
— Що ж, — сказав він, — нічого нового.
Вудгауз подивовано глянув на нього.
— Райхсканцлер Гітлер висловився вкрай різко, — зауважив він.
— Ну! Ну! — сказав Чемберлен. — Він змушений був так учинити.
— Сьогодні я йду попереду мого народу, як його перший солдат; а за мною, хай знає про це ввесь світ, тепер іде народ, інший народ, ніж той, що був у 1918 році. В цю годину ввесь німецький народ об'єднається зі мною. Він відчує мою волю, як свою власну волю, а я розглядаю його майбутнє і його долю, як рушій моєї діяльности! І ми хочемо посилити цю спільну волю, таку, якою була вона у час боїв, за тої пори, коли я пішов на війну простим невідомим солдатом, щоб завоювати Райх, нітрохи не сумніваючись в успіхові й остаточній перемозі. Докруг мене згуртувалися хоробрі чоловіки й хоробрі жінки, вони пішли зі мною. А тепер, мій німецький народе, я закликаю тебе: "Йди за мною, чоловік за чоловіком, жінка за жінкою. В цю годину ми хочемо всі мати спільну волю. Ця воля має бути дужчою від будь-яких злигоднів і будь-яких небезпек; і якщо ця воля дужча від усіх злигоднів і всіх небезпек, то вона впорається зі злигоднями й небезпеками". Ми зробили свій вибір! Тепер обирати панові Бенешу.
Борис обернувся до присутніх і сказав:
— Усе.
Якусь мить вони й словом не озивалися: вони курили з уважним виглядом. Потім господар запитав:
— То що, скрутять йому в'язи?
— Може, й так.
Господар схилився над пляшками і обернув регулятор приймача: на мить Борисові зробилося не по собі — немовби настала велика пустка. Крізь прохилені двері промикалися ніч і вітер.
— То що він сказав? — поспитався марселець.
— Наприкінці він заявив: за мною стоїть ввесь народ, я готовий до війни. А Бенеш нехай обирає.
— Оттак-пак! — вигукнув марселець. — То що, буде війна?
Борис знизав плечима.
— Що ж, — сказав марселець, — я вже півроку не бачив дружини й двох донечок, а тепер повертаюся до Марселя і здрастуйте: помахай на прощання і гайда в казарму.
— А я навіть не встигну побачитися з матір'ю, — озвався Шоміс. І пояснив: — Я з півночі.
— Он воно що! — хитаючи головою, сказав марселець.
Вони замовкли. Шарльє вибив люльку об закаблук. Господар сказав:
— Вип'єте чого-небудь? Якщо вже війна, то я ставлю могорич.
— Та хіба ще по чарчині.
Повітря надворі було свіже і темне, долинала далека музика з казина: може, то Лола співала.
— Був я в Чехословаччині, — сказав чолов'яга з півночі. — Воно й добре: бодай знаєш, за що воювати.
— Довго ви там були? — запитав Борис.
— Півроку. Лісорубом. З чехами я ладнав. Трудяки вони.
— Та що там, — сказав господар, — німці теж трудяки.
— Воно так, але німці плюють на весь світ. А чехи спокійні.
— За ваше здоров'я, — сказав Шарльє.
— За ваше здоров'я!
Вони хильнули, і марселець сказав:
— Холодніє.
Матьє кинувся зі сну.
— Де ми? — поспитався він, продираючи очі.
— В Марселі. Вокзал Сен-Шарль: усі виходять.
— Гаразд, — сказав Матьє, — гаразд, гаразд.
Він зняв із гачка свого плаща і взяв на багажній полиці валізу. Він був сонний. Гітлер, напевне, вже скінчив свою промову, задоволено подумав він.
— Я бачив, як вони ішли на війну, тоді, в чотирнадцятому, — сказав марселець. — Мені було десять років. Тоді було не так, як зараз.
— Вони хотіли йти на війну?
— Ще й як хотіли! Все сяяло! Все співало! Все танцювало!
— Либонь, не тямили нічого, — сказав марселець.
— А певно.
— Зате ми все розуміємо, — сказав Борис.
Запала мовчанка. Чолов'яга з півночі дивився просто перед собою. Потім сказав:
— Я бачив фриців зблизька. Ми чотири роки були під займанщиною. Такого коїлося! Село стерли з лиця землі, ми цілими тижнями ховалися у каменоломнях. Тож як подумаю, що знову доведеться зазнати цього... — Він додав: — Але це не означає, що я не зроблю, як інші.