— Вчасно, — сказав Жак, обертаючись до неї. — Він ще не почав говорити.
Мої очі тут. Він бачив кошика: гарна біла серветка з червоними і чорними стягами укривала його вміст. Матьє ще мить дивися на чорняву потилицю, а потім відпустив її: цього було замало для такої тяжкої ніжности. Потилиця провалилася в пітьму, і серветка почала розростатися до неймовірних розмірів, вона затулила йому очі, закриваючи мішанину образів і думок. Мої очі тут. Приглушений дзвоник змусив його здригнутися.
— Хутчій, хутчій, любонько! — сказала марселька.
Вона обернулася до Матьє з вибачливим сміхом.
— Це будильник. Я завжди ставлю його на половину дев'ятої.
Мала мерщій відчинила валізку, застромила туди руку, і будильник замовк. Восьма година тридцять хвилин, він увійшов у Sportpalast. Я в Жюан-ле-Пені, я в Берліні, та очі мої тут. Десь довге темне авто зупинилося біля дверей, з нього вийшли люди в брунатних сорочках. Десь на північному сході, о праву руч од нього і за ним: але тут була тільки ця серветка, яка затуляла йому овид. Пухкі пальці в перснях спритно витягли її за кути, вона зникла. Матьє побачив термос, який лежав на боці, й купу тартинок: він був голодний. Я в Жюан-ле-Пені, я в Берліні, я в Парижі, та в мене вже немає життя, в мене вже немає долі. Але тут мені хочеться їсти. Тут, поруч із цією гладкою чорнявкою і цим дівчам. Він підвівся, знайшов на багажній полиці свою валізку, відчинив її й навпомацки дістав Одетин згорток. Потім сів, узяв ножа і перерізав шворку; він квапився їсти, немовби повинен був вчасно скінчити, щоб послухати промову Гітлера. Він заходить; від страшенного ревиська дзеленчать шиби, ось воно затихає, він піднімає руку. Десь ті десять тисяч озброєних людей, голови підведені, руки простягнені. Десь за його спиною Одета схилилася над радіоприймачем. Він говорить, він каже: "Мої співвітчизники", і вже голос його не належить йому, він стає інтернаціональним надбанням. Його чують у Бересті Литовському, в Празі, в Осло, в Танжері, в Каннах, в Морле, на великому білому пароплаві компанії "Паке", який курсує поміж Касабланкою і Марселем.
— Ти певен, що зловив Штудґарт? — запитала Одета. — Нічого не чутно.
— Цить, цить, — сказав Жак. — Авжеж, я певен.
Лола зупинилася перед входом до казина.
— Що ж, бувай, — сказала вона йому.
— Гарно там співай, — сказав Борис.
— Авжеж. Ти куди зараз, любий?
— До "Баскського бару", — відказав Борис. — Там друзяки, які не тямлять німецької, попросили, щоб я перекладав їм промову Гітлера.
— Бр-р-р! — здригнулася Лола. — Невесело ж тобі доведеться.
— А я страх як полюбляю перекладати, — відказав Борис.
Він говорить! Матьє зробив відчайдушне зусилля, щоб почути його, а потім відчув якусь пустку і перестав. Він їв; навпроти нього дівча маламурило тартинку з варенням; чутно тільки спокійний стукіт коліс, то був медовий вечір, все зачинено. Матьє одвів погляд і зиркнув на море крізь шибу. Рожевий круглий вечір стулявся над ним. І все ж таки голос пронизував те цукрове яйце. Голос той скрізь, потяг занурюється в нього, і він у потязі, під ногами дівчати, у косах цієї пані, у моїй кишені, якби в мене було радіо, то я змусив би його зазвучати на багажній полиці або під лавою. Він тут, величезний, він перекрикує гуркіт потяга, змушує деренчати шибки, — а я його не чую. Він був зморений, угледів удалині вітрило на воді й думав лише про нього.
— Слухай, — переможно вигукнув Жак, — слухай!
З радіоприймача зненацька почувся страшенний галас. Одета відступила на крок, це було майже несила терпіти. "Як їх багато, — подумала вона. — І в якому захваті вони від нього!" Там, за тисячі кілометрів, десятки тисяч негідників. І от їхні голоси наповнили спокійну родинну вітальню — і там вирішувалася саме її доля.
— Ось воно, — сказав Жак, — ось воно!
Ревисько потроху стихало; можна було розрізнити тверді й гугняві голоси, а потім запала тиша, й Одета зрозуміла, що зараз він буде говорити. Борис пхнув двері в бар, і господар махнув йому рукою, щоб він поспішив.
— Хутчій, — сказав він, — зараз почнеться.
Їх було троє, вони сперлися об цинову ляду: тут був марселець Шарльє, друкар з Руана і здоровецький кремезний здоровань, який продавав швацькі машинки, звали його Шоміс.
— Вітаю, — тихо сказав Борис.
Вони швидко з ним поздоровкалися, і він підійшов до радіоприймача. Він поважав їх, бо вони не побоялися скоротити свою вечерю, аби послухати, як просто в обличчя їм скажуть самі прикрощі. Це були тверді люди, які дивилися правді у вічі.
Він сперся долонями об стіл, дивився на неозору морську гладінь, наслухав гомін хвиль. Він підняв праву руку, й море вгамувалося. Він каже:
— Любі мої співвітчизники.
Є межа, коли вже неможливо поступатися, тому що це було б фатальною слабкістю. Десять мільйонів німців перебували поза межами Райху на двох великих штучно створених теренах. Ці німці прагнули знову прилучитися до свого Райху. Я не мав би права увійти в історію Німеччини, якби дозволив собі байдуже кинути їх напризволяще. Я не мав би морального права бути фюрером свого народу. Я вже достатньо поступився і достатньо пожертвував. Тут лежить межа, якої я не можу переступити. Плебісцит в Австрії засвідчив, наскільки обгрунтовані ці почуття. Це був яскравий приклад, і таких результатів не сподівався цілий світ. Та ми вже переконалися, що для демократій плебісцит стає зайвим і навіть шкідливим, якщо не приносить їм того результату, якого вони прагнуть. Однак на щастя для всього німецького народу ця проблема таки вирішилася.
А тепер перед нами стоїть остання проблема, яку потрібно вирішити і яка буде вирішена.
Море забурхало біля його ніг, і якусь мить він мовчки дивився на його велетенські хвилі. Одета притиснула долоню до грудей, од цього ревиська в неї щоразу мало серце не вискакувало. Вона схилилася до Жакового вуха, який сидів, насупивши брови, з винятково уважним виглядом, хоча Гітлер уже декілька секунд тому перестав говорити. Вона без особливої надії запитала:
— Що він каже?
Жак претендував на знання німецької мови, бо колись упродовж трьох місяців був у Ганновері й уже десять років ретельно слухав по радіо всіх берлінських промовців і навіть передплачував "Frankfurter Zeitung" задля фінансових статей. Та його розповіді про те, що він почув або прочитав, завжди були невиразні. Він стенув плечима: