Він остовпіло роззирнувся довкруги і закричав:
— Я не поїхав!
Вона пішла відкрити штори, потім повернулася до ліжка і схилилася над ним. Вона була гаряча, він вдихнув її риб'ячий дух.
— Що це ти торочиш, негіднику малий? Що це ти верзеш, га?
Вона поклала йому на груди свої дужі чорні руки. Сонце олійною плямою лягло на його ліву щоку. Філіп глянув на неї й відчув глибоке приниження: в неї були зморшки довкола очей і в кутиках вуст. "А в світлі ламп вона була така вродлива", — подумалося йому. Вона дихала йому в обличчя і застромила свого рожевого язика поміж його вустами. Я не поїхав, подумав він. І сказав їй:
— А ти не така й молода.
Вона зробила химерну гримасу і стулила рота. Сказала йому:
— Не така молода, як ти, негіднику.
Він хотів було вилізти з ліжка, та вона міцно тримала його; він був голий і беззахисний, тож відчув себе жалюгідним.
— Негіднику ти малий, — сказала вона, — малий ти негіднику.
Чорні руки поволі спускалися уздовж його стегон. Врешті, подумалося йому, не всім випадає нагода втратити цноту з негритянкою. Він повалився горізнач, й чорні та сірі спідниці закружляли за кілька сантиметрів од його лиця. Чоловік позад нього вже волав не так голосно, це було радше харчання, щось на кшталт булькання. Над головою в нього піднявся черевик, він побачив підошву з гострим носаком, на закаблукові прилипла грудочка землі; підошва з рипінням стала біля його лежака; то був здоровецький чорний черевик із гудзиками. Він звів погляд, угледів сутану й, вище в повітрі, дві чорні волохаті ніздрі над брижами. Бланшар прошепотів йому на вухо:
— Либонь, геть йому зле, нашому приятелеві, якщо вже до нього погукали попа.
— Що з ним? — поспитався Шарль.
— Хтозна, от тільки П'єро каже, що незабаром він богу душу віддасть.
Шарль подумав: а чому не я? Він бачив своє життя і думав собі: чому не я? Біля нього пройшло двоє чоловіків із бригади, він упізнав їх за сукном штанів; позаду лунав солодкий і спокійний голос священика; недужий уже не стогнав. "Сконав, либонь", — подумав Шарль. Пройшла медсестра, в руках вона тримала миску; він несміло сказав:
— Пані, не могли б ви зараз туди піти?
Шаріючись від люті, вона опустила на нього очі.
— Це знову ви? Що вам потрібно?
— Може, ви послали б когось до жінок? Її зовуть Катріна.
— Ох, дайте мені святий спокій! — відрубала вона. — Ви вже вчетверте просите за це.
— Просто запитайте її прізвище і скажіть їй моє, це ж не забере у вас багато часу.
— Тут вмирає людина, — гостро сказала вона. — Гадаєте, мені є коли займатися вашими дурницями.
Вона пішла, і той чоловік знову застогнав; це несила було терпіти. Шарль обернув своє люстерко; він угледів тіла, котрі, мов хвилі у морі, лежали одне біля одного, а в глибині величезний зад священика, який укляк навколішки біля недужого. Над ними був комин із дзеркалом у рамі. Священик підвівся, і носії схилилися над тілом, понесли його.
— Він помер? — поспитався Бланшар.
На Бланшаровому лежакові не було рухомого дзеркальця.
— Не знаю, — відказав Шарль.
Носії пройшли біля нього, збиваючи хмару куряви. Шарль закашлявся, потім угледів спини носіїв, які прямували до дверей. Чиясь сукня крутонулася біля нього й раптом завмерла. Він почув голос медсестри.
— Ми геть відрізані од світу, не знаємо, що там відбувається. Як там, панотче?
— Недобре, — відказав священик. — Геть недобре. Сьогодні ввечері виступатиме Гітлер, не знаю, що він скаже, та, гадаю, буде війна.
Голос його полотнами спадав на Шарлеве обличчя. Шарль зареготався.
— Чого це ти втішаєшся? — запитав Бланшар.
— Тішуся, бо священик сказав, що буде війна.
— Не бачу в цьому нічого втішного, — сказав Бланшар.
— А я бачу, — відказав Шарль.
"Зароблять вони її, свою війну; вона їм застряне, мов костриця в сраці". Він знай реготався: за один метр і сімдесят сантиметрів над його головою була війна, муки, ображена честь, патріотичний обов'язок; та на рівні долівки не було ні війни, ні миру; лише злигодні й сором неповноцінних людей, гниляччя, нерушів. Бонне її не хотів; Шампетьє де Ріб її хотів; Даладьє дивився на килим, це був страшний сон, він не міг позбутися цього запаморочення, яке охопило його з потилиці; нехай же вона вибухне! нехай вона вибухне! нехай він проголосить її сьогодні вечері, цей лютий берлінський вовчисько. Він щосили деронув черевиком по паркету; лежачи долі, Шарль відчував, як запаморочення підіймається з черева до голови: сором, солодкий, солодкий затишний сором, йому залишається тільки це. Медсестра підійшла до дверей, вона переступила чиєсь тіло, і священик відійшов, аби пропустити її.
— Пані! — гукнув Шарль. — Пані!
Вона обернулася, висока й дужа, з гарним обличчям, де над верхньої губою пробивався темний пушок, і лютими очима.
Шарль промовив ясним голосом, який пролунав на всю залу:
— Пані, пані! Хутчій же, хутчій! Дайте мені судно, а то біда!
Ось він! Ось він, їх пхали ззаду, вони пхнули поліцая, він відступив на крок, розставивши руки, вони горлали: "Ура, ось він!" Він простував спокійним рівним кроком, тримаючи під руку свою дружину, Фред був розчулений, мої батько й мати у неділю в Гринвічі; він заволав: "Ура!", так добре було бачити їх тут, таких спокійних, хто зважиться боятися, бачачи, як здійснюють вони свою денну прогулянку, немов літнє, згуртоване подружжя? Він міцно стиснув свою валізку, махав нею над головою і волав: "Нехай живе мир, ура!" Обоє обернулися до нього, й Чемберлен особисто йому всміхнувся; Фред відчув, як серце його до самісіньких глибин заполонив спокій і мир, його захищали, ним керували, його зміцнювали, а старий Чемберлен ще знаходив часину для того, щоб спокійно погуляти вулицями, мовби нічого й не сталося, і особисто йому подарувати усмішку. Довкруг нього всі кричали "ура", Фред дивився на кощаву спину Чемберлена, який віддалявся ходою протестантського пастора, думав: це Англія, і сльози скипали на його очах. Маленька Саді нагнулася і зробила знімок попід рукою поліцая.
— В чергу, пані, в чергу, як і всі.
— А що, треба стояти у черзі, аби купити "Парі-Суар"?
— Авжеж! І якщо вам дістанеться газета, то я дуже здивуюся.
Вона вухам своїм не повірила.