— Ні, — сказав Здоровань Луї.
— Ну, то купи. Ні, ні, не там. Ох і телепень! У віконечку, йолопе.
Здоровань Луї подався до віконця. За шклом дрімав касир в окулярах.
— Гей! — крикнув Здоровань Луї.
Касир аж підскочив.
— Я їду в Монпельє, — сказав Здоровань Луї.
— В Монпельє?
Касир був здивований; певно ж, він ще не прокинувся. Однак у душу Здорованя Луї промкнулася підозра.
— Тут справді написано Монпельє?
Він простяг свого військового квитка.
— Монпельє, — потвердив касир. — Зі скидкою буде п'ятнадцять франків.
Здоровань Луї простягнув йому сто франків тієї жіночки.
— А тепер, — поспитався він, — тепер що мені робити?
— Ідіть у залу очікування.
— О котрій годині буде потяг?
— О четвертій над ранком. Ви що, читати не вмієте?
— Ні, — сказав Здоровань Луї.
Перш ніж піти, він повагався. Потім запитав:
— Це правда, що буде війна?
Касир стенув плечима.
— А я звідки знаю? В розкладі руху поїздів цього не написано, правда ж?
Він підвівся і пішов собі вглиб кімнати. Він вдав, ніби дивиться в папери, та за мить сів, підпер голову руками і знову задрімав. Здоровань Луї роззирнувся довкруг себе. Він хотів знайти кого-небудь, хто пояснив би йому всі ці балачки про війну, та зала була порожня. Він сказав собі: "Гаразд, піду в залу очікування". І нога за ногою перетнув залу: йому хотілося спати, стегна боліли.
— Дай мені поспати, — простогнав Філіп.
— Нічого собі, — сказала Флоссі. — Дівич! Треба, щоб ти скуштував цього, воно принесе мені щастя.
Він штовхнув двері й увійшов до зали. Там було повнісінько людей, котрі спали на лавах, і сила-силенна клунків та валіз на підлозі. Світло було похмуре; зашклені двері в глибині відкривалися у темряву. Він підійшов до лави і сів поміж двома жінками. Одна геть упріла і спала з роззявленим ротом. Піт стікав у неї по щоках, залишаючи рожеві пасмуги. Друга розплющила очі й дивилася на нього.
— Мене призвали до війська, — сказав їй Здоровань Луї. — Я їду в Монпельє.
Жінка хутко відсунулася і кинула на нього погляд, в якому було повно осуду. Здоровань Луї подумав, що вона не любить вояків, але все ж таки запитав у неї:
— А що, буде війна?
Вона не відповіла: закинула голову назад і знову заснула. Здоровань Луї боявся заснути. Він сказав собі: "Як засну, то вже ніколи не прокинуся". Він простягнув ноги; зараз він охоче кинув би щось на зуб, наприклад, хліба чи ковбаси; в нього ще залишалося трохи грошенят, та була ніч, усі крамниці були зачинені. Він сказав собі: "Але з ким же воюють?" Звичайно ж, із німаками. Може, за Ельзас-Лотаринґію. На підлозі під його ногами валялася газета, він підняв її, а потім подумав про ту жіночку, яка перев'язала йому голову, й подумав: "Я не повинен був їхати". Він сказав собі: "Ну нехай, але що ж мені було робити, грошей же немає". Він сказав: "У казармі мене будуть годувати". Але він не любив казарм. Зали очікування теж. Раптом йому стало сумно і порожньо. Вони напоїли його й побили, а тепер відправляють у Монпельє. Він подумав: "Господи, таж я нічогісінько в цім не тямлю". Подумав: "Це того що я не вмію читати". Всі ці люди, які спали тут, знали більше, ніж він; вони читали газети і знали, чому буде війна. А він був сам-самісінький серед ночі, самотній і такий мізерний, він нічого не знав, нічого не тямив, немовби мав от-от умерти. Потім він відчув у своїх руках газету. Там про все пишуть. Вони про все написали: про війну, про те, яка погода буде завтра, про ціни, про розклад потягів. Він розгорнув газету й поглянув на неї. Він побачив тисячі чорних цяток, наче коліщата шарманки з дірами на папері, які грають, коли покрутити корбу. Якщо довго на них дивитися, то паморочиться голова. Там було і фото: чепурний, гарно причесаний чоловік, який сміється. Здоровань Луї випустив газету й заплакав.
ПОНЕДІЛОК, 26 ВЕРЕСНЯ
Шістнадцята година тридцять хвилин. Всі дивляться в небо, я дивлюся в небо. Дюмюр каже: "Вони не запізнюються". Він уже дістав свого "Кодака", він дивиться в небо, кривить обличчя від сонця. Літак то чорний, то блискучий, він більшає, та гуркіт його такий самий, гарний гучний гуркіт, який любо чути. Я кажу: "Не пхайтеся ж!" Вони всі тут і товпляться за мною. Я обертаюся: вони закидають голови назад, мружаться, вони зелені на сонці, а їхні тіла невиразно сіпаються, мов у безголових жаб. Дюмюр каже: "Настане така днина, коли ми дивитимемося ось так у небо десь у полі, от тільки будемо в хакі, а літак буде "Мессершмідтом". Я кажу: "Тільки не завтра, духу в них замало". Літак описує кола в небі, він знижується, знижується, торкається землі, піднімається, знову торкається, підстрибуючи, біжить по траві, зупиняється. Ми біжимо до літака, нас п'ятдесят душ, Сарро, зігнувшись удвоє, біжить попереду; з десяток добродіїв у котелках, вивертаючи ноги, біжать моріжком, усі завмирають на місці, літак стоїть непорушно, ми мовчки дивимося на нього, дверцята кабіни ще зачинені, можна подумати, що вони мертві там усередині. Чолов'яга в голубій сорочці привозить трап і приставляє його до літака, двері відчиняються, якийсь чоловік спускається додолу, потім другий, а потім Дальдьє. Моє серце мало не вискакує з грудей. Даладьє піднімає плечі й опускає голову. Сарро підходить до нього, я чую, як він каже:
— Ну як?
Даладьє витягає руку з кишені і робить невиразний жест. Понуривши голову, він іде вперед, тічка кидається навперейми і перекриває шлях. Я не рухаюся, знаю, що він нічого не скаже. Генерал Ґамелен вискакує з літака. Він жвавий, в нього гарні чоботи й бульдожача голова. Він дивиться просто себе молодо і пронизливо.
— Ну, як? — допитується Сарро. — Як, генерале? Війна?
— О Господи! — каже генерал.
В мене пересихає у роті; здохну, їй-богу! Я кричу Дюмюрові: "Вшиваюся, фотографуй сам!" Я біжу до виходу, вибігаю на шлях, гукаю таксі, кричу: "В "Юманіте!" Водій усміхається, я теж йому всміхаюся, він каже:
— Ну як, товаришу?
Я відповідаю йому:
— Готово! Цього разу вона у них у дупі; вони не змогли ухилитися.
Таксі мчить на повній швидкості, я дивлюся на будинки й перехожих. Люди нічого не знають, вони не звертають уваги на таксі, а таксі мчить крізь них, несучи того, хто знає. Я притуляю голову до дверцят, мені хочеться крикнути їм, що це сталося. Я вискакую з таксі, плачу водієві, чимдуж біжу східцями. Всі тут, Дюпре, Шарвель, Ренар і Шабо. Всі вони в тенісках, Ренар палить цигарку, Шарвель пише, Дюпре дивиться у вікно. Вони з подивом дивляться на мене. Я кажу їм: