Він міцно стиснув її руку, поки двоє носіїв схилялося над ним і простісінько в обличчя йому садонуло мов із горілчаного барила.
— Гоп! — сказав чолов'яга позад нього.
Йому раптом зробилося страшно, і поки вони піднімали його, він обернув своє дзеркальце, йому хотілося бачити, чи її несуть услід, та побачив він лише плечі носія і його писок, який скидався на дзьобак якоїсь нічної пташини.
— Катріно! — гукнув він.
Відповіді не було. Він погойдувався над порогом, чолов'яга вигукував накази позад нього, ноги його опустилися, йому здалося, ніби він падає.
— Обережно! — сказав він. — Обережно.
Та він уже бачив зорі в темному небі, й було холодно.
— А її несуть за мною? — поспитався він.
— Кого це? — поспитався чолов'яга з пташиною головою.
— Мою сусідку. Це моя подруга.
— Жінками будемо займатися потім, — відказав чолов'яга. — Ви не будете в одному приміщенні.
Шарль затремтів.
— Таж я гадав... — почав було він.
— Не хочете ж ви, щоб вони оправлялися у вашій присутності.
— Я гадав, — повторював Шарль, — я ж гадав, що...
Він провів рукою по чолі й раптом загорлав:
— Катріно! Катріно! Катріно!
Він розгойдувався в їхніх руках, він бачив зорі, в очі йому вдарило світло ліхтаря, потім зорі, потім знову ліхтар, а він знай волав:
— Катріно! Катріно!
— Та він з глузду з'їхав, цей тип! — сказав носій позаду. — Замовкнете ви чи ні?
— Я ж навіть прізвища її не знаю, — сказав Шарль, і голос його тремтів од сліз. — Я назавжди її утрачу!
Вони поставили його на підлогу, відчинили двері, знову підняли, він побачив зловісну жовту стелю, почув, як зачинилися двері, це була пастка.
— Мерзотники! — сказав він, поки вони опускали його долі. — Мерзотники!
— Замовкни, ти! — сказав чолов'яга з пташиною головою.
— Нехай, — сказав другий. — Ти ж бачиш, у нього з макітрою негаразд.
Він почув, як стихають їхні кроки, двері відчинилися і знову зачинилися.
— От ми й зустрілися, — почув він голос Бланшара.
Тієї ж миті Шарль отримав струмінь води простісінько в писок. Та він мовчав, непорушно закляк мов небіжчик і широко розплющеними очима дивився в стелю, а вода текла йому в вуха і за комір. Вона не хотіла спати, вона непорушно лежала горізнач у темній кімнаті; він укладається в ліжко, незабаром він засне, а я охороняю його сон. Він дужий, він чистий, сьогодні вранці він дізнався, що йде на війну, і навіть оком не моргнув. Але зараз він беззбройний; він буде спати, це його остання ніч. Ох, подумала вона, який він романтичний!
Це був запахущий теплий покій з єдвабним світлом і квітами скрізь.
— Заходьте, — сказала вона.
Ґомес увійшов. Він роззирнувся довкруг, побачив ляльку на дивані й подумав про Теруель. Там він спав у такому самому покої з лампами, ляльками і квітами, та без пахощів і без стелі; посеред підлоги була діра.
— Чому ви всміхаєтеся?
— Тут так гарно, — відказав він.
Вона підійшла до нього.
— Якщо кімната вам до вподоби, то ви можете приходити сюди так часто, як вам захочеться.
— Я завтра їду, — сказав Ґомес.
— Завтра? Куди?
Вона дивилася на нього гарними невиразними очима.
— В Еспанію.
— В Еспанію? То ви...
— Авжеж, — відказав він. — Я солдат у відпустці.
— На якому боці? — поспитала вона.
— А вам на якому хочеться?
— На боці Франко?
— А от і ні!
Вона обняла його за шию.
— Мій вродливий вояк.
В неї був прегарний подих; вона поцілувала його.
— Одна-однісінька ніч, — сказала вона. — Небагато. І саме тоді, коли я знайшла чоловіка, який мені подобається!
— Я повернуся, — сказав він. — Коли Франко виграє війну...
Вона ще раз поцілувала його і м'яко вивільнилася.
— Зачекай мене. На столику є джин і віскі.
Вона відчинила двері туалету і зникла. Ґомес підійшов до столика й налляв собі джину. Ваговози їхали, шиби тремтіли, Сара зненацька прокинулася й сіла на ліжку. "Та що це таке? — подумала вона. — Йому кінця немає". Тяжкі ваговози, уже з камуфляжем, з сірими чохлами і зеленими та брунатними басамагами на капотах, в них, мабуть, було повнісінько людей і зброї. Вона подумала: "Це війна" і заплакала. Катріно! Катріно! Два роки її очі були сухі; й коли Ґомес сів у потяг, то вона й сльозини не пролляла. Тепер сльози текли дзюрком. Катріно! Ридання підняли її, вона впала на подушку, плакала, кусаючи її, щоб не збудити малюка. Ґомес відпив ковток джину і подумав, що він нічогенький. Потім ступнув кілька кроків покоєм і сів на ліжко. В одній руці він тримав шклянку, другою взяв ляльку за шию і поставив її собі на колінах. Він чув, як біжить вода з крана у туалеті, знайома млість підіймалася уздовж його стегон, мов дві гладенькі долоні. Він був щасливий, він випив і подумав собі: "Я дужий". Ваговози їхали, шиби тремтіли, вода бігла із крана, Ґомес думав: "Я дужий, я люблю життя і ризикую своїм життям, я очікую смерти завтра, незабаром, і я не боюся її, я полюбляю розкіш, і незабаром я зазнаю голоду і злиднів, я знаю, чого я хочу, знаю, за що воюю, я командую, й мені підкоряються, я від усього відмовився, від малярства, від слави, і я цілком задоволений". Він подумав про Матьє і сказав собі: "Не хотів би я опинитися у його шкурі". Вона відчинила двері, вона була гола під рожевим шляфроком. Вона сказала:
— Ось і я.
— Нічого собі! — сказала вона. — А нехай йому!
Вона згаяла цілих півгодини в туалетній кімнаті, милася й напарфумлювалася, тому що білі завжди не люблять її запаху, ось вона, всміхаючись, підійшла до нього і розкрила обійми, а він голісінький спав у ліжку, з головою залізши в подушку. Вона вхопила його за плече і люто струснула.
— Ану прокидайся, — просичала вона. — Негіднику малий, ти прокинешся чи ні?
Він розплющив повіки і зиркнув на неї каламутними очима. Він поставив шклянку на етажерці, ляльку на диван, неквапливо підвівся і обняв її. Він був щасливий.
— Ти можеш це прочитати? — поспитався Здоровань Луї.
Службовець відштовхнув його.
— Ти вже третє про це питаєш. Я ж сказав, що тобі треба в Монпельє.
— А коли буде потяг у Монпельє?
— Він вирушає о четвертій ранку; його ще не сформували.
Здоровань Луї неспокійно глянув на нього.
— Правда? А що ж мені робити?
— Ляж собі в залі очікування та придави хропака до четвертої. Квиток є?